Ця книжка мене привабила насамперед тому, що я графоман-багатоверстатник і понад те свого часу досліджував це явище (див. хоча б «Графоманна каша» в журналі «Київ» чи «Поезія і поза» в «Українській літературній газеті»). Як ото Іржі Томан прагнув дізнатись, як удосконалювати себе, так і я шукав монографію про графоманію, де містилися б відповіді на всі мої болючі запитання. І коли остаточно в цьому розчарувався (репринт книжки Ц.Ломброзо не рахується, бо він не на українському матеріалі), я взявся аналізувати прочитане й читати аналізоване сам.
І от мені трапляє на очі цілий том під назвою «Самовчитель графомана». Та ще й за підписом морфілолога Антона Санченка! І зразу ж я кинувся до цього талмуду. І купив його, сподіваючись підвищити свою графоманську кваліфікацію. І приволік у свою келію, і заглибився в премудрість… Мудрість, щоправда, виявилась не пре-. Але тут скористаюся прийомом самого автора «Самовчителя…»: докладніше про це далі буде.
Насамперед, як кажуть боксери від науки, маємо домовитися про терміни. Тобто – щодо термінології. Про те, що графоман – це літературознавча лайка, Антон Санченко згадав. І наголосив, що в його «Самовчителі…» це поняття «не несе жодних негативних конотацій, тобто ображатися на нього не варто, бо означає воно лише людину, яка отримує задоволення від письма», поза тим із «цього гарного слова ще й досі не знято абсурдних звинувачень». Утім, як людина, котра вже тривалий час блукає «в саду графоманськім» (словозблиск Лесі Степовички), у «Самовчителі…» Антона Санченка я насамперед прагнув знайти глибшого, ніж сім футів під кілем, розуміння: що ж це за істота – графоман? І чим ця істота відрізняється від повсюдних віршників та виняткових віршизиків? (Як уведена в текст примітка: беру насамперед віршистів, бо їх у нашій літературі об’єктивно більше). ПрикладУ до прИкладу:
І лиш спинивши, подив вгору
Ставав видющим, доки зір…
А тінь моя у тім огромі
Кричала Каїном, мов звір…
Тоді і я у повсякчассі,
Згорнувши книгу де навскіс,
Змуміфіковано слова ці
Не вмічені в скресальний віск…
Це фрагмент. Наскільки він вирваний із контексту (та й цілої добірки) – хто хоче, хай перевірить сам. А поки що запитання: хто це написав? Віршник? Віршизик? Графоман? Ці поняття нібито тотожні (пардон за тотото), але тільки нібито. Не даю домашніх завдань, як Антон Санченко у своєму «Самовчителі…», а зразу викидаю з рукава козирну шістку: це уривок із шедевра Степана Сапеляка («Літературна Україна» від 22 липня 2010 року)…
Подумаймо: чи не про графоманію вислів Льва Толстого: можеш не писати – не пиши? Адже справжній письменник, як на мене, пише тоді, коли має до того внутрішню спонуку, а графоман – людина хвора – НЕ писати не може! Так само як клептоман не може не красти, а піроман – не гратися з сірниками. То які ж «абсурдні звинувачення» із хворих людей, за Антоном Санченком, треба зняти? А може, краще розрізняти іронічні (саркастичні) ярлики від психіатричних діагнозів? І не плутати божий дар із яєчнею, а втілену у слові шизу – з поезією?
Отже, чіткого розрізнення тих, хто пише, на графоманів і справжніх письменників, на авторів бездарнуватих і дурнуватих Антон Санченко не дає. І щоб відвернути увагу надто в’їдливих (зацікавлених) читачів (графоманів), позиціонує себе як «заслуженого графомана Азово-Чорноморського басейну» й водночас як «письменника-мариніста». То графоман мариніст Санченко чи все-таки письменник?
Що аз, раб божий, грішний, нікудишній (хоча насправді я про себе так не думаю, як, певно, й більшість пишУчого люду не вважає себе графоманами) із цього «Самовчителя…» дізнався для себе нового? Ані ніц, як кажуть на заході нашої Неньки. Просто добродій філоломоряк (чомусь) вважає, що «мало хто ризикує розповідати про історії невдач, які передували скромним досягненням». І ділиться власним досвідом долання письменницького (перепрошую, графоманського) шляху. Тут і про літстудії, й про намагання видати першу (другу; третю) книжку, і про інтернет як безберегий океан для самореалізації графомана… Аз, грішний, теж про це вже писав (див. «Келихи каналізацій» в «Українській літературній газеті»). Я маю право на саморекламу тут тільки тому, що добродій Санченко у своєму «Самовчителі…» теж пише про себе і називає відомі фірми, інтернет-ресурси та конкретні (бренд)імена. Хоча не завжди фірми пов’язує з іменами. Щоб закінчити тему (само)реклами, наведу його компліментарний, хоч нібито й іронічний пасаж: «“Однокласник” вражав усю свою автуру невідворотністю гонорарів – річ, про яку автори більшості тодішних журналів вже просто забули й боялися навіть спитати в редакціях […] А “Однокласник”, виявляється, міг впродовж року розшукувати автора, в якого змінилася адреса, телефон і прізвище, щоб заплатити йому кревні й примусити розписатися у відомості». Оперуючи назвою провідного журналу для підлітків, Антон Санченко не вказує (бо, може, й не знає), що оцю «невідворотність гонорарів» забезпечував тодішній завідувач відділу літератури О.Стусенко, який привозив гонорари й авторські примірники авторам (головно студентам) туди, куди їм було зручно, і тоді, коли їм було зручно, жертвуючи власним часом і ресурсами. Бо ті «сльози», які тоді платив авторам «Однокласник», були студентам аж ніяк не зайвими.
Визначити жанр книжки «Самовчитель графомана» не беруся. За обсягом це розлога стаття. Ну, брошура. Хоча брошура попри солідний фактаж не передбачає художнього стилю… Втім, ламати голову (ні собі, ні комусь) не треба: це ж проект «Електрокнига», тобто видані в паперовому форматі блоґові нотатки А.Санченка. Така їм і ціна, хотів було сказати, але промовчу, бо заплатив за це томище більше, ніж збирався.
Крім загальновідомих фактів, а також деталей біографії автора, «Самовчитель…» цільовій (графоманській) аудиторії навряд чи щось дасть. Книжку радше розраховано не так на графоманів, як на початківців середнього і старшого шкільного віку, чиї перші спроби похвалили вдома, у школі й на лавочці біля під’їзду (на колоді біля тину). До того ж хтось «безумовно професійний, хто знає потаємний смисл усіх тих малозрозумілих перекреслень, стрілочок, хвилястих ліній та інших розчерків редакторського пера», над цією «електрокнигою» Антона Санченка явно не трудився. Бо будь-який графоман, котрий підробляє літредактором чи літкоректором, неодмінно виполов би з рукопису (чи електронопису) шановного автора принаймні найбільші бур’яни: «ВІРНА прикмета того, що», «взяв НЕВІРНИЙ тон всезнайка», «СПРАВА навіть не в тому», «так тому й бути», «мабуть, в цьому він ПРАВИЙ», «НА тій машиністці одружитися», «ПО ЦІНІ розмитненого фольЦвагена-потопельника», «на перших порах», «ВІДНОСИТЬСЯ до базових потреб», «книжки на реалізацію таки ВБРАВ і бере», «вздрогнуть», «слідувати порадам», «ДОВГИЙ час», «все В ПОРЯДКУ», «критиків, які ПОЧИНАЮТЬ про неї писати, ПОЧИНАЮТЬ зі слів», «без жодних сумлінь» (цікаво, скільки їх може бути в людини?), «що поробиш», «вашИ шанси», «полягали хіба ЩО в тому, ЩО для того, ЩОБ визначитися…» Втім, не хочу втомлювати ні себе, ні читача бур’янами, то більше, що їх у 138-сторінковому фоліанті значно густіше й на будь-який смак. Вкажу лише, що видано його в авторській редакції, а коректором зазначено Microsoft Word.
«Навіщо сваритися, я знаю, що мова своє візьме, автор навіть незчується як», – пише Антон Санченко. Хто б там сварився, але мова (принаймні українська літературна) в автора свого й досі не взяла. Може, він недобрав філологічної освіти… Це поправне.
Втім, до мовних бур’янів у переважній більшості сучасних видань читач, на жаль, давно вже мусить ставитися по-філософськи – як до міри необхідного зла. А от як, наприклад, графоман (чи то початківець), який купив цю книжку, купившись на її назву, має розуміти отаке, скажімо, речення: «За таким принципом зараз працює Вікіпедія, де не можна додати статтю, якщо на неї не посилаються з інших статей»? От тобі й дезорієнтація на кільцевості: як можна посилатися на ще не створену статтю? А створити її без посилання на неї ж, як видно з цитати, неможливо… Дещо хомутнув автор і в іншому місці, мовляв, «те, що ви називаєте бордюром, в Москві чомусь називається поребриком, а в Пітері – ще якось інакше». Розгорніть роман С.Мінаєва «Духless». Там якраз і сперечаються москвич із пітерцем, і саме останній відстоює дорогий його серцю «поребрик».
Книжка Антона Санченка провокує дискусію, яка вкотре, знову ж таки, нічого не дасть. Багато в міру талановитих і в міру нечитабельних авторів однаково забамбурюватимуть своєю творчістю весь доступний інтернетний та паперовий простір. Видавництва завалюватимуть тими одноденками склади й полиці книгарень, тусівки гризтимуться з тусівками, і нема тому почину, і краю немає. Це вічне коло, і не всяка книжка про це коло слугує для чіткої орієнтації на кільцевості.
Джерело: <a href="http://litakcent.com/2013/04/24/orijentacija-na-kilcevosti/">ЛітАкцент</a>
