Якщо у когось проза є вухом, носом, кінчиками пальців, дихальними шляхами чи навіть брюхом, то проза Іри Цілик є найперше оком без щонайменших хиб фокусування, різкості, кольору, контрасту, зі здатністю обертатися на 360° й не блимати тривалий час, оком, що заглядає між шпаринами, отворами, дірками, які не встигли приховати, які, направду, приховати неможливо.

П’ять оповідань та одна повість книжки «Родимки» - це історії без початку й кінця, вони достеменно не почалися й не закінчаться в межах відведених для них сторінок, вони як схоплені в своїй тривалості миті, придатні для фіксації в слові; це історії без прикрас – і в цьому самодостатні; вони про те, що було, є і буде, будь-де, будь-коли та будь з ким. Правда прози Іри Цілик – в непідробному ефектові впізнавання, що вона створює, коли читання є пригадуванням, співвідношенням, збігом з баченим, чутим, пережитим, коли читач знає не менше за автора, і в цьому знанні комфортно. Це скоріше проза спільного досвіду, набутого в тій комунальній квартирі, куди за різних обставин всі потрапляють, однаково дорослішають та йдуть, де всім знайома ситуація неочікуваного прозріння («Костюм»), агресії, виправданої болем («Гайтавер»), зависання між дійсним та можливим («Помин»), бажання втримати неохопне («Сніжка»), знайти втрачене («Апрєлюшка») й усвідомити незмінне («Родимки»). З колективного локусу навряд чи вдасться прорватися, та чи й потрібно, адже ця стабільна еклектичність – чи не єдиний доказ існування, спокійна впевненість, від якої важко відмовитися.

Оповідання книжки попри позірну інакшість насправді об’єднані чимось набагато більшим ніж сюжет, герої, ситуації, лінії, вигини й перетини, цього всього разом там немає (хоч є, безперечно, окремо), від першого до останнього слова їх єднає майже еротична магія фрагменту, перетвореного чи не на жанр, коли його еротика – це та шпарина, в яку кортить підглянути, а магія - ритуальний перебіг життя, де всі свої, де немає гостей.

У прозі Іри Цілик важливе все, що стосується людини – її втрати та знахідки, приховане й недомовлене, страхи й бажання, стриманість і свавілля, речі в часі й просторі, пам’ять і мітки, знаки, родимки, сліди, пунктири, залишене й відкладене. Найкомфортніше її герої існують в резервації, на дистанції, в осібності, загублені в самих собі, такі собі сторонні спостерігачі власного існування (формально цей прийом відчуження застосовано в оповіданні «Родимки»), й сторонні у стосунку до близьких («Костюм», «Родимки»), дійсності («Гайтавер», «Помин»), герої без ґрунту, на якому можна втриматися, та без крил, які дають змогу літати.

Вони живуть, ніби відклавши на потім саме життя, в колі «не зроблених дзвінків, не здійснених справ, не сказаних слів – у всьому цьому наборі неодмінних супутніх «не», переконуючи себе у справжності замінників – слова вони легко підміняють мовчанням, дії – пригадуванням, а себе – ролями, тому й не помічають, що не земля у них під ногами, а крихкий лід ілюзій та самообманів.

Героїв оповідань Іри Цілик повсякчас супроводжують втрати й знахідки: вони розходяться на перехрестях, не впізнають один одного, бо не знаходять відповідностей, що їх руйнує час, проте в цій незворотності втрачають одних, але здобувають інших, і разом з тим – себе, відвойовують те, що називають «я», хоч на мить пориваючи з соціальними стандартами, умовностями, масками, страхами, щоб таки бути, а не здаватися.

Вони люди дистанції через звичку, залежність від пам’яті та пригадування, що врівноважує тепер і колись, так і речі в прозі Цілик є тим, що руйнує кордони й обмеження, - костюм, будинок, сніг, фото…є не лише деталлю, рисою, ім’я, символом, що їх авторка завжди прописує, переносячи увагу з однієї властивості на іншу, а й тотемом, великою пристрастю та прив’язаністю, що робить довколишність в тексті й тексту самого фактурною, в’язкою, а не текучою.

Герої оповідань Цілик живуть у впертій впевненості й передбачуваності того, що відбудеться незабаром, час для них рухається за всесвітніми законами, й життя ні в чому не дає маху, ніби все так і має бути, іншого не дано в тому часі, по-іншому й не може бути, бо інше – ненормальність, яку необхідно долати. Їм не доводиться вибирати, хоч ситуації вибору повсякчас постають, вибір в принципі не потрібен, бо яким би він не був, він є лише втеча, він лиш до неї й може призвести.

В прозі «Родимок» багато соціального не через умовний детермінізм, правдивість, що підкорює, репортажність життєвої бувальщини й факти повсякденних буднів, а через відданість людині і простору довкола неї – окремому ліжку («Родимки»), кімнаті («Костюм»), будинку («Помин»), вулиці («Гайтевер») й ін. Тут є речі, які можна не помічати чи взагалі відмовитися від них, замінити чи подарувати, проте є щось понад цим – вродженість, приреченість й невідворотність, родимки на тілі, які як не видаляй, вирізай чи заморожуй – все одно лишиться шрам, який десь між одягом таки приверне увагу спостережливого ока.

Між шпаринами.