В українському сегменті інтернету відбувся черговий літературний проект. Це – «Амнезія» Олександра Михеда. В ній поєдналися літературний текст, малюнки, відео, музика та публічні презентації. Все це відбувалось і концентрувалося навколо сайту www.amnezia.in.ua.

Взагалі, Олександр Михед переважно позиціонує себе не як письменник, а як куратор, інтердисциплінарнрий дослідник сучасної масової культури, літературознавець. Через це й «Амнезію», мабуть, варто розглядати як теоретично зумовлений експеримент (повертаючись до нашої з Артемом Захарченком мікро-дискусії, що відбулася на «ЛітАкценті» чотири роки тому й була присвячена інтернет-літературі, хочу додати таку думку: саме підкреслена теоретична сконструйованість на тлі декларованого новаторства є, напевно, виразною ознакою того, що віртуальні, гіпертекстові, інтерактивні літературні форми ще не є засвоєні й прийняті культурою). Отож, протягом п’яти тижнів на згаданому сайті з’являлися фрагменти літературного тексту (написаного, до речі, п’ять років тому для нереалізованого тоді паперового видання) в супроводі картин десяти достатньо відомих молодих митців (Ярослав Солоп, Пимін Давідов, Олексій Сай, Гамлет Зіньківській, Микита Шаленний, Степан Рябченко, Сергій Радкевич, Марко Галаневич, а також Олексій Шинкаренко з Білорусі та Георгі Махарашвілі з Грузії) і музичних треків від «Oy Sound System» у складі Марка і Тараса Галаневичів та Жене Слов’ян (останній, крім того, задіяний у спільних літературних акціях з молодим поетом Тарасом Малковичем). Ще на сайті з’явилося відео – наприклад, ролик із сурдоперекладом одного текстового епізоду. Тут же активно висвітлювалася піар-кампанія «Амнезії», відгуки критиків, фінальна вечірка-презентація. Тепер сайт ніби «застиг» в остаточному вигляді, охочі можуть його ретельно вивчити. Наскільки мені відомо, «за мотивами» планується видання книжки.

Що ж вийшло в результаті? З одного боку, перед нами очевидні й незаперечні досягнення мультимедійності й меншою мірою інтерактивності: текст невідступно супроводжує музика, по сторінках ховаються малюнки вже названих тут авторів, через них навіть можна регулювати порядок читання, сторінки можна поширювати та коментувати в соціальних мережах. З другого – вони все ж потребують трохи окремого осмислення. Почнімо з тексту. Його фрагментарність виразна не лише через те, що різні шматки розташовані на не зовсім лінійно пов’язаних сторінках, та ще й поділені на майже незалежні абзаци, а й через внутрішні причини: окремі уривки істотно відрізняються змістом, манерою, зрештою, рівнем письма. Я би сказав, що найвдаліші моменти літературної «Амнезії» – або найкоротші, або найсюжетніші, або найпоетичніші. Також – забавні псевдоафористичні. «Мій дідо казав, що після доброго обіду необхідно відпочити 300 хвилин» чи «Нудота до роботи. Ниц циц ніч нич не хоч». Чи такий ось напіввірш умовно наприкінці:
«Я бачу слово.
Я лікуюсь від хвороби забування.
Я хочу пам’ятати.
Не забути.
Не втратити.
Жити.
Я бачу слова.
Їх багато і в їхніх літерах
Я Р О З Ч И Н Я Ю С Я …»

Краще за все Олександру Михеду вдаються ось такі переходи між трохи пафосним ліризмом і забавною грою в слова. Непогано й коли це відбувається на тлі умовно подорожніх замальовок, спостережень за людьми – наприклад, у «морських» епізодах.

Саме в таких випадках на користь «Амнезії» грає уривчастість, вона підкреслює, дозволяє краще розглянути кожен успішний епізод. А музика (котру, правда, можна вимкнути) та малюнки витворюють сприятливу атмосферу.

Вистачає в «Амнезії» також інших фрагментів. Скажімо, необов’язкових, розтягнутих, позбавлених неодмінного, обов’язкового сенсу чи драйву. «Писати поволі. Не поспішати. Відточувати слова. Відчувати їх. Не поспішати. Тому що те, що ти зробив учора, можливо, розчарує тебе завтра. Ти вже просто не будеш тим, хто писав, учорашнім і черствим, як хліб. Переживи слово. Доторкнись до нього і обертай, допоки його жорстка поверхня не прибере форми твоїх рук». Трапляються невеселі уривки псевдоесеїстичного характеру. Банальності, замасковані іронічною грайливістю: «Священник – звичайна людина. У нього має бути багато віри. У нього може? має бути? багато Бога в серці, щоби ділитися цукерками своєї віри».

Отож, літературна частина «Амнезії» нерівна й суперечлива. В ній є що почитати естетськи налаштованому любителеві «сучліту», проте ніколи не можеш знати напевно, чи після кожного наступного кліка тебе чекає щось приємне, а чи просто ряд нуднуватих літер. І це доволі символічно та промовисто в інтернет-сфері: текст Михеда постає ніби метафорою самої мережі, де «зерно з половою» перемішано якнайплутаніше.

Сенси в «Амнезії» можна шукати й знаходити також дуже різні. І літературні роздуми-наслідування на тему пам’яті й непам’яті (фрагмент як одиниця думки, згадування чи забування…), і пристрасті та їх подолання, і просто розвиток форми записника (записувати, щоб забувати, щоб потім знов згадувати?), й багато інших. Єдиної очевидної ідеї та смислової лінії тут немає.

Образотворчий блок «Амнезії» передбачувано строкатий, нерівний, ще більш за літературний. Воно й не дивно – як інакше могло бути у співпраці такої кількості митців? Здебільшого маємо виразно полістилістичні малюнки, фотографії, колажі, зосереджені, схоже, на створені атмосфери рівноваги. В якомусь сенсі вони таки пов’язані з текстом, принаймні, точно супроводжуються цитатками з нього. А, приміром, малюнок Гамлета Зіньківського, взагалі схильного до простих і промовистих «вуличних» форм, навіть можна назвати буквальною ілюстрацією.

Музичне оформлення, гадаю, найцілісніше. Плавна, повільна, досить типова для мультимедійних проектів музика то виводить у площину медитативності, то, навпаки, створює різкі звукові ефекти. Переконаний, далеко не всі зацікавлені «Амнезією» схочуть читати її під музику, але для тих, хто вчинить саме так, вона пом’якшуватиме численні перепади тексту.

Проект «Амнезія» – суперечливий, проте він однозначно спонукає до роздумів, зокрема теоретичного характеру, він, зрештою, спромігся привернути чималу увагу. Дітище Олександра Михеда і його колег неминуче ввійде в історію інтернет-експериментів української літератури. Продовжуючи такі речі, як, наприклад, сайт «Бурлюк-бук» чи brtmiomax.com, присвячений головно перекладу П’єра DBC, «Амнезія» вийшла менш цілісною текстуально, зате виразніше мультимедійною.

Чергова спроба літературно-мистецького синтезу в інтернеті.