Свого часу Сімона де Бовуар написала: «Жінкою не народжуються: нею стають». Це висловлювання стало своєрідним заспівом до розділу «Ґендер та ідентичність» книги Соломії Павличко «Фемінізм». Інтерпретуючи такі терміни як «ґендер» та «стать», дослідниця зазначила, що «ґендер не завжди продовжує стать, тіло чоловіка або жінки не обов’язково відповідає культурній конструкції «жінка» або «чоловік»». Що ж відбувається із тим культурним «тілом» певної статі у межах сучасних літературних координат, спробуємо дослідити не лише з тексту, але й зі слів письменниці, авторки багатьох романів, Галини Вдовиченко.
Роман «Купальниця», що побачив світ восени 2012 року, особисто для мене був дещо несподіваним з погляду розставлення акцентів. Видозміна культурної, а я би додала, патріархальної моделі розподілу ролей, відбувається в романі на прикладі зовсім юної вісімнадцятирічної дівчини Кароліни Кужвій. Буквально з перших рядків читач має шанс відчути характер та настрій головної героїні: «Усі навколо — випускний, випускний. А Кароліні до тієї метушні байдуже. Хай собі інші урочисто переступають уявну життєву риску. Велика подія! Парад суконь та зачісок, хизування із фінішною стрічкою на грудях…»
Тетяна Мельник: Пані Галино, якщо за традиційною моделлю розподілу ролей «дівчаче»/«хлоп‘яче» представниця слабкої статі мусить бути насправді «слабкою» та «красивою», то героїня Вашого роману є чи не антиподом такого кліше. Кароліна — така собі посередня учениця, до того ж не красуня, має дуже реальну й чітку мету – покинути своє маленьке провінційне містечко, що вона, власне, успішно й робить. І ще: ось ця деталь із алергією на туш – це навмисна задумка позбавити дівчину банальної жіночої зброї? Тобто… вираження власної, авторської, позиції «жінка красивою бути не мусить!»
Галина Вдовиченко: Це, швидше, висновок, базований на спостереженні: найкращі актриси мають певний тип обличчя, яке, залежно від задуму режисера, може виглядати або прекрасним, або жахливим. Обличчя Кароліни – як чисте полотно, майбутня картина тільки-но починає проступати. Коли писала цей роман, бачила свою героїню зовні саме такою, без косметики, і лише тепер, коли Ви запитали, подумала, що, мабуть, невипадково в Кароліни алергія на туш. У неї природна краса, індивідуальна, натуральна, без декоративної штучності. Я це щодалі більше ціную в жінках.
Щодо розподілу ролей. Зараз найбільш розповсюджений типаж «слабкий і некрасивий», хоча я категорично проти війни статей, але саме так воно чомусь виглядає. Складний час ламає багатьох представників сильної статі, натомість більшість жінок лише гнуться, та не ламаються. Кароліна знає, чого вона не хоче від життя, позбавляється цього з усією рішучістю, а до розуміння, чого саме хоче, їй ще доведеться дорости. Бачу навколо певні ситуації, певні типажі, і такими є сучасні реалії: дівчата стають дедалі активнішими, вихоплюючи ініціативу у хлопців, зокрема й в особистому житті; жінки дедалі частіше, і нерідко вимушено перебирають на себе роль годувальника сім’ї… Щось дуже серйозне відбувається в стосунках багатьох пар, якесь помітне переформатування всередині сімей дає про себе знати суспільству. Це тимчасове явище чи ні? Якими будуть наслідки? Такі питання мимоволі змушують звертати на себе увагу, зокрема й сучасної літератури.
Досить динамічно в романі представлено реалізацію часу в просторі. Читаючи роман, у мене постійно складалося враження, що всі події відбуваються «в дорозі» навіть тоді, коли Кароліна врешті-решт знаходить собі тимчасову пристань. А воно насправді так і є, адже розвиток сюжетної лінії починається саме з того моменту, що Кароліна Кужвій покидає рідне містечко й вирушає на пошуках кращої долі до Києва: «Залишитися у Висічі? Про це не могло бути й мови. Тут ніхто після школи не залишався, усі намагались втекти. Хто до Яворова, хто у Львів або й подалі. І Кароліна знала — ще до того, як вирішила не чекати випускного, ще перед тим, як вирішила їхати до брата, — ноги її тут не буде. Будь-яку ціну за те, щоб вибратись звідси». Проживши деякий час у столиці, героїня і там надовго не затримується – разом зі своїм обранцем рушає до Львова, без чіткої мети та особливих уявлень про власне майбутнє.
Щоб авантюра відбулася, Кароліні потрібен простір, багато простору. Характер дівчини, її доля формуються під впливом постійного руху, зміни декорацій, нових знайомств та випадкових обставин. Здавалось би, вже осівши більш-менш стабільно у Львові (всі події другої частини «Пані ШехОва. Львів» відбуваються саме в цьому географічному пункті), часовий лабіринт стає ще щільнішим та багатшим на події. Насправді міста тут дуже і дуже багато: воно живе в розлогих описах будинків («Геометрія дерев’яних кантів повторювалась в лініях шиби, підвіконня та панелі до самої підлоги. Вікно дивилося на бруківку із трамвайними коліями, на старовинні будинки, розвернуті багатогранником до роздоріжжя, куди під різними кутами сходились п’ять вулиць»), а що примітно – історія Львова відтворюється в його корінних жителях. Не можна не згадати колоритну господарку помешкання, де затримається Кароліна Кужвій-ШехОва, пані Стасю та її племінника Ґєнека, студента університету. І саме зустріч із Гєнеком зіграє чи не вирішальну роль у подальшій долі дівчини, адже до студентського театру Кароліна потрапить за його рекомендації та визначиться з подальшою кар’єрою актриси.
Галина Вдовиченко. Купальниця. – КСД, Харків, 2012.
Тетяна Мельник: Географічно Кароліна мандрує із Заходу на Схід і знову на Захід… А з епілогу стає зрозуміло, що, ставши відомою актрисою, героїня змогла побачити світ і близький, і далекий. Читаючи роман, мене чомусь постійно переслідувала думка: «Можливо, в тій географії присутня біографія самої авторки»? Якщо розпочату Вашу мандрівку з Кольського півострова, де Ви народилися, які основні життєві акценти Галина Вдовиченко могла би поставити саме тепер і що із власного досвіду Ви таки передали Кароліні Кужвій?
Галина Вдовиченко: Мені найбільш цікавий тип людини в русі, той, хто йде, хто зупиняється лише для того, щоб зробити ревізію своїх поглядів та відчуттів, до чогось придивитися, щось важливе почути, подумати як слід – і рушити далі. Мене безмежно дивують люди, які роками не змінюються, не прогресують, такі собі «лежачі камені». Що від себе віддала Кароліні? – Та дещо віддала, це неминуче, автор тексту завжди щось висмикує зі себе, якісь ниточки, клаптики. Одне з цих «щось» — потреба в дорозі, пересуванні, швендянні містом, і то на самоті, коли найкраще все бачиш і чуєш довкола, коли є можливість побути зі своїми думками наодинці.
Розподіл на жіночі та чоловічі ролі в «Купальниці» побудований на контрастах. З одного боку, тут представлені цілком патріархальні моделі інституту сім’ї, в якій чоловік домінує: як от брат Кароліни, Роберт Керя. І ця домінанта представлена в цілком позитивному сенсі, адже саме до його обов‘язків належить утримувати сім‘ю (піклуватися про дітей та дружину). З іншого боку – читач знайомиться з низкою представників сильної статі, які насправді такими не є. Скажімо, батько головної героїні, якого практично утримує мати Кароліни: «Мама, як більшість висічан, їздила до Польщі торгувати цигарками». Таким самим прикладом є й Олег, «майже» чоловік Кароліни, піклування про якого падає на плечі вісімнадцятирічної дівчини.
Тетяна Мельник: Пані Галино, на багатьох Ваших фото присутня автівка, а на її капоті – Ваші книги. Звісно, нічого дивно немає в тому, що сучасна жінка сама собі і водій, і пасажир (бо й сама такою є). Це зручно насамперед. Але мені чомусь спало на думку, що опановування маскулінним світом жінкою нівелює цінність чоловіка як такого. Скажімо, цікаву інформацію прочитала нещодавно в німецьких ЗМІ про те, що в Італії нині день справжнього ренесансу набула послуга “чоловік напрокат”. За 20-30 євро на годину італійки можуть придбати собі тимчасового помічника по господарству та співрозмовника. Галю, а на Вашу думку, українське жіноцтво рухається у тому ж напрямку?
Галина Вдовиченко: Судячи з новин, у нас теж уже існують схожі послуги, але я жодного разу ще не чула, щоб якась знайома мені жінка чимось таким скористалася. Так можемо дійти й до варіанту «подруга напрокат». Жінки нині як ніколи масово й помітно опановують нові ролі, не завжди, щоправда, бажані. Вони спокійніше сприймають статус «сама» й нерідко саме після вольового рішення «краще вже самій» помічають, що через деякий час перед ними відкриваються нові перспективи, зокрема й в особистому житті. Вони усе менше бояться, відмовляються терпіти невідомо задля чого, не пасують перед можливістю змінити своє життя, або, можливо, життя все частіше штовхає їх до прийняття радикальних рішень. Але так є, я це бачу.
І про книжки на капоті. Це, як правило, не мої книжки – вони там ситуативно опиняються, я люблю книжки фотографувати, створювати книжкові інсталяції… Навколо мене чи не всі жінки вже стали водіями, лиш одна я і далі не вмію водити машину. Хоча мені іноді сниться, що я тримаю кермо в руках і їду на високій швидкості.
Тепер хотілось би поговорити про питання делікатне: то в чому ж полягає суть сильної статі, про яку йдеться в романі? Вище було вже сказано, що авторка моделює кілька зразків відносин: тут є сім‘ї, що цілком щасливо живуть за патріархальними правилами; сім‘ї, що мусять жити за тими правилами від безвиході; але є й такі, що існують якось автономно. Таким собі автономним персонажем є «майже» чоловік Кароліни, Олег Шехов. За текстом складалося враження, що цей персонаж не просто живе у шлюбі, а обіймає посаду «чоловіка». Себто: пожив спочатку з однією жінкою, Зоєю, у цілком законному шлюбі, а зустрівши Кароліну, на двадцять років молодшу від себе, просто змінює місце так званої «роботи». Такий собі «зітц-голова», цитуючи Ільфа та Петрова. Убивчою, як на мене, є сцена очікування сорокарічного «хлопчика» на свою зовсім юну маму-годувальницю з продовольчими клунками: «Був схожий у такі хвилини на маленького хлопчика, що дочекався мами з роботи, і от з голодним нетерпінням відкушує край батона та ламає кільце ковбаси. Її почала дратувати його запопадлива ніжність, схожа на вдячність господаря до тяглової конячки: розпрягти, звільнити від денної упряжі, поплескати по спітнілій спині й накинути стару куртку господаря…»
Кульмінаційної напруги набуває текст, коли вкрай знесилена бездіяльністю та байдужістю Олега Кароліна довідується, що її чоловік є ще й безплідним. Факт, який на початку їхніх стосунків Шехович приховав. Така авторська розправа над своїм персонажем – річ не з легких, але Галина Вдовиченко поставила саме такий акцент.
Тетяна Мельник: Остання частина роману є вельми стислою: близько десяти сторінок. Мені вона нагадує хірургічне втручання лікаря, який після ознайомлення із затяжною хворобою пацієнта вирішив діяти скальпелем, відсікаючи мертві тканини. Такою «мертвою» тканиною виявився Олег, але й Кароліну, щедро нагородивши Оскаром та іншими європейськими відзнаками в кінематографі, позбавлено участі, для якої народжується ледь не кожна жінка, тобто материнства. Виходить так, що фізіологічно кожен із них залишився за межею отих ґендерних кодів. Пані Галино, хотілось би почути Вашу думку: відсутність дітей для Кароліни – це жертва задля кар’єри чи материнство за сучасних обставин взагалі більше не є тим означником, який би приписувало суспільство жінці насамперед? Можливо, це і є оте неостановлення «слабкої» статі, про яке писала Сімона де Бовуар?
Галина Вдовиченко: Я думаю, що все дуже індивідуально. А надто в такій делікатній темі, як материнство. Хтось із жінок щасливо зосереджується на дітях, хтось поєднує материнство з роботою. Хтось позбавлений можливості народити спрямовує всю енергію в інше русло, досягає там помітних результатів. Хтось свідомо відмовляється від дітей, відкладаючи цей крок на потім, і живе для себе… Це дуже інтимна тема. Але одна тенденція видається дедалі помітнішою: сучасна людина має проблему з репродуктивною функцією. Усе більше молодих жінок не можуть завагітніти, усе більше пар не здатні народити дітей за станом здоров’я і тому вдаються до новітніх можливостей медицини. А іноді навіть медики не можуть відповісти на запитання чому? Усе ніби-то гаразд – а результату немає. Чому так відбувається? Чи корінь проблеми лише в екології? А чи в якихось глобальних та індивідуальних збоях у програмі «він та вона»?..
Ніби за кадром залишилася назва роману. Хто не знає, що купальниця – це квітка, авторка дає пояснення відразу на початку книжки. До того ж, Галина Вдовиченко не обмежується просто тлумаченням, а пропонує одразу кілька. Чому кілька? Особисто для мене це було до певного часу таємницею… У тексті купальниця зустрічається дуже часто, вона супроводжує головну героїню впродовж усього життя. Але для своєї аналітики обираю з усіх можливих єдине тлумачення: «У деяких нордичних сагах ідеться про те, що саме в цих затишних золотих кулястих квітках живуть таємничі тролі» Про яких тролів йдеться: міфічних чи реальних, нехай читач уже домислить сам. А на завершення нашого полілогу хочу додати невеличку цитату з «Листів з Києва» Соломії Павличко: «Моє життя вдома – це писання і перекладання з ранку до вечора, тобто це метафора, – головним чином вночі, бо вдень я маю доглядати за дитиною (…), добувати продукти, варити, прибирати, прати і т.д. Так живуть в Україні феміністки».
Я часто думаю, як би змінилася наша феміністична критика і який би розвиток вона мала нині, якби Соломія Павличко передчасно не пішла з життя?.. Звісно, метафора з побутом – то самоіронія й реальність буття водночас. Але, озираючись у минуле, саме вона писала: наскільки бракує «жіночого» сучасного різножанрового письма українській літературі. За останні дванадцять років і нових імен з’явилося багато, і кількість текстів, відповідно, збільшилась. Якщо не брати до уваги тролів, які неодмінно з‘являться, «Купальниці» вони вже не завадять.
Джерело: <a href="http://litakcent.com/2013/03/25/halyna-vdovychenko-ja-katehorychno-proty-vijny-statej/">ЛітАкцент</a>
