Нещодавно мені пощастило прочитати книжку Олександра Апалькова «Колючі дерева», видану «Склянкою часу» у місті Каневі в 2012 році. Це європейська література, сучасна за світоглядом, за художньою виразністю, хоч і має риси, притаманні тільки автору, так би мовити письменницьку харизму. Книжка містить переважно короткі, наповнені гуманністю, оповідання. Довшими є тільки три твори – «Не Боварі», «Тітка Ернестина» і «Похмілля на чужий учті», які можна назвати короткими повістями. Назва книги – «Колючі дерева – походить від одного з оповідань, не дуже типового за змістом, але такого, що, мабуть, відбиває філософію книжки в цілому. Воно, як і вся книжка, присвячене почуттям до жінки – коханню, любові, суму, відчаю, сподіванню. «Ах, ці жінки, які залишили мене! – каже герой твору. – Ви перетворилися на колючі дерева». Десь я прочитав, що автор пише психологічні твори. Це визначення мені здається сухим. Насправді оповідання Олександра Апалькова нагадують картини імпресіоністів, від них залишається дивне почуття, враження, що тримається довго. Бувало, годинами стоїш біля картини Мане, Сьора або Ван Гога і не можеш відірватися. Так і твори Олександра Апалькова хочеться читати довше. Приходять думки, що непогано б було почитати роман, написаний автором так, як він написав цю книжку, «Колючі дерева», щоб читати неспішно, декілька днів, згадуючи і обдумуючи написане. А поки що погляньмо на «короткі повісті». Оповідання «Не Боварі». Випадкова зустріч з дівчиною. Та щось промайнуло між двома. Без планів, без мрії. Але життя має свої примхи, і шляхи чоловіка і жінки знов перетинаються, тепер вже з волі обох. Коротке кохання, недовге щастя. Що нам до тих людей – українця та німкені, невдоволеної своїм забезпеченим і спокійним життям? Але чого ж так важко на серці? «Тітка Ернестина». Це маленька повість про дружбу, але не тільки між двома, а між усіма героями повісті, дружби такої, що вище за любовне тяжіння між чоловіком і жінкою. При чому тут тітка Ернестина, австріячка і хазяйка кпайпи? Славна немолода жінка, добрі друзі-німці. Але останні слова повісті: «Завтра а буду вдома». «Похмілля на чужій учті». Найдовша «маленька повість», обсягом сорок сторінок. Дія відбувається в Німеччині. Герой повісті, Антон, разом з іншими гастарбайтерами – поляками, українцями, збирає черешні у німця-хазяїна. Антон – прихильник «слов’янського братерства», та, насправді, відчуває себе самотнім і серед «братів-слов’ян», і серед німців. Тільки взаємне кохання з німкенею дарує йому щастя. Та щастя усе ж не повне, Антон невільно порівнює життя в Німеччині з життям в Україні, розмірковує про Батьківщину, про еміграцію, про життя колишніх переможців і німців-переможених. Такою ж самотньою почуває себе німкеня, яка хоче справжнього кохання, а не життя з багатим чоловіком-поневолювачем. А навкруги тече німецьке життя, сите, лагідне, доброзичливе. Приходить час, Антон повертається додому, але і тут його душі нема спокою. Порівняння з Німеччиною не на користь Україні. Повість закінчується побиттям п’яних Антона і його товариша. Та читач розуміє, що це не фінал, що цьому не буде кінця… Повість «Похмілля на чужій учті» особливо ясно показує, що автор, Олександр Апальков, є прихильником літератури екзестенціалізму, але нашого, українського ґатунку. Це вам не екзистенціалізм А.Камю і Ж.-П. Сартра, А Кобо Абе і Є.Іонеско, Ф. Дюренматта, нарешті. Наші інтелектуали пахнуть горілкою і вживають ненормовану лексику. Головне, що Олександр Апальков ніде не збрехав, кохання і життя в його творах справжні, а почуття загострені до сліз.

Про «Колючі дерева».