Особисто для мене, збірка есеїв Лєшека Колаковського «Похвала неконсеквентності, або Як бути консервативно-ліберальним соціалістом», що вийшла у видавництві «Грані-Т», стала, мабуть, найприємнішою книжковою новинкою цього року. Іронічні, але водночас проникливі та глибокі тексти польського філософа, в більшості вже відомі мені раніше, зібрані разом під однією ошатною обкладинкою, в майстерному українському перекладі Богдани Матіяш й у супроводі вдумливої й чутливої до нюансів української рецепції творчості Колаковського передмови Ярослава Грицака, стали набувати дещо іншого звучання та значення. Незмінною залишалась лише інтелектуальна насолода, яка від початку супроводжувала моє знайомство з творчістю польського філософа.

Як зазначає у передмові автор упорядник збірки Ярослав Грицак, ідея полягала в тому, щоб «заразити» Колаковським українського читача, зібравши в одній книжці його найсмішніші та найкоротші есеї, як-от: «Як бути консервативно-ліберальним соціалістом», «Моє життя з урахуванням просто-таки божевільного успіху у жінок», «Повна і коротка метафізика», «Загальна теорія не-садівництва» тощо. Отже, статті, представлені у цій збірці, репрезентують насамперед одну з авторських іпостасей Колаковського – постать «блазня», який прагне іронією й сміхом демаскувати загальноприйнятні релігійні та світські абсолюти. На це ж вказує і Грицак у своїй передмові, зазначаючи, що «своє призначення Колаковський бачив у тому, щоб бути блазнем при жерцях – тих, хто проголошує великі універсальні теорії» (с. 24). Така постава є дійсно надзвичайно важливою, оскільки вона передбачає відвагу на те, щоб кинути виклик усталеним переконанням та цінностям, а водночас вразливість на несправедливості та суперечності, що в них закладені.

Поряд із цим, зображення Колаковського лише як блазня було б великим спрощенням і непорозумінням. Протягом свого життя польський філософ пройшов довгий шлях еволюції, який, як слушно зазначає у своїй передмові Грицак, можна було б описати як перехід від марксизму до християнства, але і такий опис був би певним спрощенням. На думку польського історика ідей Павла Шпєвака, у вимірі філософської творчості Колаковського ця еволюція полягає в тому, що постать блазня поступово зникає, його змінює «скептик», який залишається в творчості філософа до самого кінця. Натомість, від початку 1970-х років на перший план в працях Колаковського виходить постать «священика», який відкидає характерний для блазня релятивізм і не боїться ставити фундаментальні питання про існування абсолютної реальності, sacrum, присутність зла в світі тощо.

Великим плюсом цієї збірки є те, що поряд з постаттю блазня в ній представлені також іпостасі скептика (наприклад, есеї «Fabula mundi та ніс Клеопатри», «Наш веселий апокаліпсис. Проповідь на кінець світу» та «Епістемологія стриптизу») та священика (есей «Диявол у політиці»). Читачеві, який уперше зустрічається з постаттю Колаковського, це дає можливість доторкнутись до різних вимірів багатої та різноманітної творчої спадщини польського філософа і може заохотити до подальшого, більш глибокого ознайомлення з ними.

Ярослав Грицак у своїй передмові провокативно пише, що «не знати, хто такий Колаковський – це великий сором, не читати його – це великий гріх» (с. 7). Навіть якщо в цих словах і є певне перебільшення, варто погодитися з львівським істориком у тому, що ця публікація є особливо важливою в українському інтелектуальному контексті, однією з найбільших проблем якого залишається його провінційність. Як видається, діалог і дискусія з інтелектуалами рівня Лєшека Колаковського є добрим способом подолати цю хворобу, не втрачаючи при цьому почуття гумору…

Лєшек Колаковський. Похвала неконсеквентності....