Література – то така страва, яку варто подавати… а от холодною чи гарячою – справа виключно авторська. Поки писанина лежить традиційно у шухляді або по-новітньому покоїться десь на електронних носіях – вона так і лишиться просто «писаниною» і ніколи не стане літературою. Тому з’ява нової книги – як пологи – не легка, але результатом переважно лишаєшся задоволений. Таким чином ти стаєш літературою, а от якою – це вже діло за часом і читацьким смаком. Чим її приправляти – теж дуже особисте: хтось любить гостріше, хтось солодше, комусь з кров’ю, а комусь з полуницею…

Молодий поет Ярослав Карпець теж не гребує мистецькими топінгами, навспак – вони у нього завше вишукані та екзотичні. На презентації збірки, що відбулася нещодавно в Києві, він розповідав, що дає своїм книгам жіночі імена і каже колегам по роботі, що в нього народжуються донечки, таким чином дивуючи їх не менше, ніж читачів своїми провокаційними текстами та їх артистичним виконанням. Отже, цього разу це вже не критика від добре відомого в літколах Яра Левчука, а «Самотній клен» Ярослава Карпця – поета-дебютанта.

Здавалося б, не існує перевіренішого способу приманити читача як вчинити провокацію. А на чому найкраще зростає провокація? Так, безперечно на сексі і всіх його можливих похідних!

З. Фройд писав про лібідозне начало творчості, сублімації і таке інше, через що регулярно страждатимуть люди мистецтва. Ідеологи минулої епохи впевнено запихали в свідомість гасла про те, що насолода сексуального штибу – це щось погане, за неї обов’язково настане розплата. Ф. Кафка був упевнений, що «злягання є кара за щастя бути разом».
Образ жінки довго побутував у масовій свідомості в амплуа прекрасної дами, Лаури, Дульсинеї – недосяжного ідеалу, в якої не те, що ПМС не було, а навіть піт пах фіалками. І невідомі широкому загалу тексти О.Пушкіна, М.Лермонтова і В.Маяковського припадали пилом у шафах і головах обраних.

А от у молодого поета й ліричного героя «Самотнього клена» — великий пієтет до жінок, особливо до їхніх вторинних статевих ознак, і він того не приховує. Більше того митець огранює свій захват від жіночих принад у влучний строфічний стрій і виставляє читачеві під носа – бачиш: «я славлю ваші перса/хочу їсти два персики/ класти голову на персидські килими…», а тут тобі «Благословення на зачаття»: «фалос ковзає між грудей/і вверх до губ/і вниз до лона».

Еротична парабольність текстів має велику амплітуду – від епітетів возвеличення до відвертих вульгаризмів. Авторське Alter ego, як Персефона, із весняних садів кохання опускається в ритуальне вогнище темних пристрастей Аїда.

Хоча в підтексті захована вічна проблема самотності серед людей – хронічна болячка героя-інтелектуала сучасності, к’єркегорівська приреченість, яку не компенсуєш сублімативними станами.

Загалом же в книжці знайдуться тексти різної тематики. Їх можна поділити на дві умовні групи: любовно-епатажна лірика та інтелектуально-інтертекстуальна. Автор – людина з великим інтелектуальним багажем, якій не складно створити вдалу «Пародію на творчість поетес постмодерністок» і соковиті кленово-яблучні етюди. Коли ж мова у збірочці заходить про кохання, а не «цицьки», ліричний герой одразу стає вразливим і щирим, без зайвого пафосу. Таким чином написане додає в емоційності, але втрачає в метафоричності.

На сторінках «Cамотнього клена» з’являється дублетна пара Він-Вона, де Вона – втрачена і недосяжна, а Він – вайлуватий і розгублений. Є і третій, але той лишається поза кадром. Це все про поему «Розлука», просочену болем невзаємного кохання і, як наслідок, трагічним закінченням життя…

Отже, читач ніколи не занудиться від текстів-близнюків, адже в цьому виданні таке геть виключено.

Зазвичай дебюти рідко бувають вдалими. Ярослав Карпець не новачок в літературі, його інше амплуа – критика. Кажуть, що літкритики глухі до поетичного слова, але ця книжка зобов’язана переконати читачів у зворотному.

Тому література – то така страва, яку варто подавати…

Тож, смакуйте на здоров’я!

Еротика, інтертекст і яблука в кленовому сиропі.