«Символ смерті тому є початковим поштовхом роботи
думки, що бачення реальності є зворотною
стороною бачення і розуміння смерті»
(Мераб Мамардашвілі)
Ще одна візія життєвої правди від Ульяненка розташувалась у гарно виданому томику, де вміщено дві художні речі «Там, де Південь» і «Сєдой». Навмисне обминаю жанрове окреслення, бо називаючи перший твір романом, тим самим можна вщент зрелятивізувати поняття не тільки жанру, але і жанрової пропозиції. Останнє значно вільніше оперує канонами літературних форм, але це, як бачимо, розхитує всю систему, називаючи речі не своїми іменами. «Там, де Південь» - не роман, бо немає ні великого обсягу (лише 102 сторінки), ні розгалуженої сюжетної мережі, що має витворювати епічне полотно, ні великої кількості персонажів, ні тривалого часу подій як зовнішніх, так і внутрішніх (психосюжет). Роман - звучить фундаментально, хочете - голосно, тому, напевно, Любко Дереш свій малесенький «Культ» називає романом, або йому так його називають, деякі художні речі Паоло Куельйо теж нарікли романами, наприклад «Вероніка вирішує померти», а це дуже сумнівно. Подібні процеси відбуваються повсюдно. Приблизно можна вловити чому твір називають романом - через прагнення хороших продажів. Але подібний маркетинговий хід призводить до підміни понять. Жанрова система - річ досить консервативна і при вільному поводженні з нею може запросто «зноситись».
Хрестоматійне твердження - вибір теми диктує особливості образу. У повісті «Там, де Південь» все хрестоматійно, але мотивації персонажів, їх об’єднання в певних сюжетних ходах, дає зовсім неочікувані результати. Стоматолог, наркоман Біба і дівчинка, яка знається на класичній літературі - коаліція явно надумана. Можна пояснити це авторською неконвенційністю, намаганням вийти за межі верифікації художньої дійсності, спробою творити свою реальність. Тут гріха немає. І те, що персонажі твору часто непояснимі - теж. Згадаймо «Джалапіту» Емми Андієвської - тут абсолютна свобода у витворі власної надреальності, але вона в її межах є пояснимою. Проблема у тому, що естетична свобода мислиться лише у співдії з певними нормами: «постійне число жилок у листі плюща є необхідність, а різноманітність, або цілком кругла, або гостроверха форма цих листків - свобода» (Беккер). Спроба розриву дистанції письменником в художньому тексті з реальною дійсністю (а це частково призводить і до зменшення ролі фабули) у темі вуркаганського, навіть скоріше середовища «бєспрєдєльників» - тільки шкодить твору. Тут латентність сюжету приховує епічну потенційність письма Ульяненка. Про що йдеться- Колись у рецензії на «Сталінку», я намагався показати, що один з персонажів твору Горік - це новітній Морський Вовк в українському контексті. Налитий вольовим концентратом, він втілював гасло «Ніхто крім нас». Позбавлений морального елементу, герой викликав захоплення ставленням до власного життя, яке коштувало для нього рівно стільки, скільки ним можна було заплатити за його вуличну честь. Історія не має умовного способу. Порушу цей принцип. Якщо би Дмитро Донцов був посеред нас, він скоріше за все позитивно виділив би цього героя, позаяк його захоплення морськими піратами, мотивувалось власне їхнім ставленням до свого життя. На прикладі Горіка можна говорити про культивування письменником вольових начал в українській прозі. Подібне можна бачити у романі Павла Вольвача «Кляса», де є спроба розкрити іншу сторону життя, естетизувати вуркаганський світ, сказати про нього серйозніше. Експерименти з використанням подібної тематики є позитивом, оскільки тут можна знайти досить специфічного (з погляду стереотипної етичної практики) але разом і цікавого героя. Дехто може опротестувати подібне твердження, мовляв, для чого нам руйнувати сталі імперативи- Заперечу, оскільки це середовище також якісно поділене. Про це тепер нескладно дізнатись, але пірну в історію. У спогадах бандерівців є дуже різні оцінки кримінальників. Були там «червоні», які співпрацювали з адміністрацією і «чорні», яких не могли спокусити «мискою сочевиці». Життя останніх було з виразним присмаком смерті. Саме тому вони його напевно так і проживали. Цей вуркаганський аскетизм добре виписаний у «Клясі» Вольвача.
У наш час спрощується багато речей. Відчуття трагіки поволі заміщується сльозавим мелодраматизмом, який діє виключно на спорожнення людського слізника, полегшуючи багатьом невимовну буттєву важкість. Остання тремтливими згустками образів опредмечується у повісті «Там, де Південь». Твір не для відпочинку і насолоди. Це один з моментів його природи, який дає право назвати цей текст серйозним (це слово вжите тут як антиномія до ґламурний). Жан-Марі К’юбільє говорить, що «сучасний споживач воліє знаходити в мистецтві простоту, відпочинок, спокій і - хоч ще й не зважується в цьому собі зізнатись, не те, що вимовити вголос - розвагу» [Ж-М К’юбільє. Порноґламур. - К.: Основи. - 2009. - 142]. Цей твір Ульяненка не розважальний, він засвідчує певний опір ґламуру, хоч і не позбавлений у видавничому плані певних маркетингових обманів, що власне характерно для ґламурного стилю. Наприклад, на звороті книжки написано, що тут Ульяненко пропонує динамічний сюжет - це відверта неправда, але попри обгортку, явно дуже яскраву, твір наповнений серйозним змістом.
Якщо говорити про цей текст з погляду чи то краще досвіду «Сталінки», то можна стверджувати, що Ульяненко поволі «видихається» і в перспективі може зійти з дистанції. Але якщо говорити про «Там, де Південь» без контекстів, то виявиться, що це цілком самодостатній текст. Зараз трохи відійду від теми. У спортивній боротьбі є таке поняття як гвинтовий рух, коли судді важко визначитися з тим, хто з спортсменів почав перший дію і відповідно кому потрібно зараховувати бал. Подібна ситуація мені дещо нагадує розмови навколо творчості Ульяненка. Естетична планка «Сталінки» виставила режим у якому оцінюють художні речі цього письменника. Тому має рацію Олег Соловей, говорячи про те, що інтерпретуючи тексти автора, потрібно дистанціюватись від «Сталінки», оскільки вона часто стає перепоною на шляху до пізнання творчості Ульяненка. «Сталінка» свого часу зробила такий рух, що складно оцінювати естетичну вагомість теперішніх творів письменника.
Читаючи «Там, де Південь», місцями потрапляєш в абсолютний стильовий магнетизм автора з якого важко вирватись, а при читанні відірватись: «Перло від того, що попереду на мене чекає дівчина на золотавого кольору струнких ногах, з сірими розумними очима, гнучка і ніжна, а ще пекуча і тепла ніч, а ще підкидало від того, що я послав к хрєнам собачим Халяву з його розборками, з його лампочними молдаванами, гагаузами, наркотою і хорями. У повітрі висіли мости, люди, голі дерева, і приторний запах моря крутив ніздрі, мошонку, колотив серце. Мене несло, як підбитий Ту - 134» [25]. Подібні сильні трансляції відчуттів героя тримають увагу читача на майже рецепторному рівні. Або ще: «Над Аляудами налилося чорнилом небо» [49] це, зауважу - початок певного розділу повісти. Цими словами утворюється тягуче-важка атмосфера в Аляудах, яка тисне, зрозуміло, не тільки на героїв, але великою мірою на читача. Це атмосфера цвинтаря, бійок, гвалтувань, педерастії, всього, що може народитися у найтемніших, зловонних закутках міста. Вся подібна чорна «чорнуха» задає книжці тон песимізму, зневіри, неправедності людського життя. І на всьому цьому виростає квітка любові, яка потребує тяжкого плекання аби показувати видом своїм, що життя - це не тільки хід до смерті, але і любов.
У цій книжці Ульяненка вміщено ще один твір - «Сєдой». Тематично, а можливо якоюсь мірою у стильовому плані, він міг би стати фрагментом першої повісті. Але у своїй змістовій наповненості він є значно жахкіший. Тут немає навіть натяку на якесь далеке світло у людській мряці. Але не це є її ґанджом. Луїджі Піранделло попри всю зовнішню веселість його текстів оприявнював песимізм у глибинних структурах людського існування. Попри те, його тексти не відштовхують. Тут подам кілька прикладів, що промовлять самі за себе: «Жовті широкі плями сечі, червоні віхтяки тампонів, паруюча купа недотравленого шлунком вінегрету» [107], або: «біля сизого квадрату трупарні, де білою кахельною підлогою лінькувато бовтали товстобокі, розжирілі, з ніжними пузами, мокрими від людської сукроватиці, пацюки…» [123]. Зауважу, що вибрав напевно найм’якіші вислови, якими просто пересичений текст, особисто мене це відштовхувало. Створюється таке враження, що людина тут дорівнює виключно ферментації. Цього «добра» тут настільки багато, що заретушовуються смисли. Говорячи просто - це відволікає і очевидно є зайвим.
Письмо Ульяненка є досить специфічним, тому важко уявити загальний образ його читача. Здається, ним може стати сивочолий професор, який любить спостерігати нетипові конфігурації людської психіки, може студент-правник для глибшої інтернації у кримінальний світ, а може і хлопець або дівчина, яких вабить життя з його завжди свіжими історіями.

Правда від встеклого Ульяна.