ПРО ВЕЛИКУ ЛЮДСЬКУ ТРАГЕДІЮ У НЕВЕЛИЧКОМУ ТВОРІ
(Рибачук Анатолій. МЕЛЯС. (Новела)/ Альманах «СКІФІЯ 2013. Літо». — Канів.: Видавництво «Склянка часу*Zeitglas». 2013. — 456 с., ISBN 978 - 966 - 2306 - 48 – 4.; с. 60).

Лише наприкінці цієї оповіді читач розуміє, що йдеться про батьтка й сина. Але до цього (до трагічної розв’язки, логічної й художньо виразної) ми знайомимось з батьком і сином як з «двома подорожніми», які у темряві ночі крадуться до цистерни з мелясом, густої темної рідини після переробки цукрових буряків, що використовується на корм худобі та у виробництві спирту. Знайомимось з батьком як з таким «що був вищим», як з «переднім», «великим», «старим», а сина ми спочатку сприймаємо як «його супутника», «малого», «заднього», як «юнака».
З розвитком сюжету психологічно-нервова напруга зростає: і позаяк сам факт того, що двоє готуються до крадіжки мелясу, і тому, що, приміром, «передній» , хронічний алкоголік, навіть під час руху до чужої цистерни веде себе грубо й неадекватно — б’є «заднього» тільки за те, що той через темряву ненароком уткнувся чолом у його спину.
Отож читач сприймає цих двох героїв як сторонніх малознайомих людей, старший з яких, так би мовити, на ходу викладає урок пошуку спиртного або хоча б його сурогату, урок жорстокості й неповаги до чужого.
Дійшли до цистерни. І тільки біля неї збагнули, що забули відра. Тож старший велів юнакові залізти до сусіднього складу, де зберігається селітра у мішках; селітру висипати, мішок використати як ємність для мелясу. Кому лізти на цистерну?.. Звісно, хлопцеві. Так забажав вкрай сердитий старий. («Дістанеш, — нетерпляче прошипів бушлат»). Юнак ліг на верх цистерни животом перед великим люком. Опустив у нього мішок, щоб зачерпнути мелясу. Але рівень цієї рідини був занизьким. Тому юнак, намагаючись витягнути мішок з мелясом, надто нахилився, не втримався і впав до цистерни...
І тільки після цього епізоду, епізоду несамовитого гукання («Коля... синок... де ти?..»), але напівшопотом, бо — за крадіжкою, ми дізнаємося, що до цього, виявляється, знайомилися з батьком-п’яничкою та його сином.
Прикро тільки, що батько «прозрів» лише після того, як зрозумів, що син упав у меляс і захлинувся, і що він — батько — його не врятує, бо меляс — не вода, з нього не випірнеш. Тож вихід у цій ситуації батько знайшов, думається, найправильніший... «Розп’ятого на боці цистерни п’яничку знайшли уже захололим вранці. Його зниклого без вісти сина не знайшли ніколи», — дізнаємося наприкінці новели.
Думається, що автор (свідомо,підсвідомо чи само несподівано вийшло) правильно обрав саме таку особливість розповіді: майже до кінця, до розв’язки не показувати, що крадії — батько й син. І, як не дивно, якраз це, коли ми сприймаємо їх як чужих людей, дозволяє краще звернути увагу на інші здавалось би другорядні тонкощі: на рішучість старшого вкрасти меляс, щоб зробити бражку або спирт, на його грубість, нетактовність, обмеженість і безжалість, а також — на покірливість юнака і його схильність допомогти будь-кому і за будь-яких умов.
І що з поєднання цих двох характерів, з їх спілкування, вийшло? Велика людська і родинна трагедія! Точніше, дві трагедії. Причому, якщо самогубство батька можна сприйняти як закономірний і логічний вчинок, навіть сміливий і чоловічий, то смерть його сина — як прикру несправедливість ще молодого життя, що волею природи виявилося сином такого батька, батька біологічного, а не за духом і суттю своєю.
Новелою «Меляс» автор (А.Рибачук) закликає нас не бути байдужими до подібних випадків, не сприймати як належне любов до оковитої, грубість, вседозволеність, надто, коли це стосується дітей і близьких.

ПРО ВЕЛИКУ ЛЮДСЬКУ ТРАГЕДІЮ У НЕВЕЛИЧКОМУ ТВОРІ.