Ми тільки маленькі нічники,
крихітні вогники на безмежних
просторах чиєїсь пам’яті.

Олесь Ульяненко

Офіційні читачі Олеся Ульяненка (напевно, є і такі: критики, оглядачі сайтів, глянцевих журналів, а віднедавна – ще й чиновники-цензори з Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі, sic!) зазвичай демонструють своє активне несприйняття творів цього письменника, водночас із видимим задоволенням порпаючись у найбільш відразливих (на їхній погляд) чи пак, у доволі пікантних сценах, у яких така штука, приміром, як секс, постає у своєму звичайному освітленні, зітканому із запахів і кольорів, від яких неабияк потерпає міщанська мораль. Звідси й звинувачення першорядного роману «Жінка його мрії» у порнографічності з наступним вилученням накладу із книгарень. Сподіваюся, письменникові не бракує й іншого читача – вдумливого, серйозного й вихованого на традиціях модерної української та світової класики. Власне, задля такого читача цей письменник лише і продовжує працювати сьогодні – в часи девальвації будь-яких цінностей, у часи відсутности перспектив і надій. Візьму на себе також відповідальність стверджувати, що Ульяненко – письменник, без перебільшення, унікальний (навіть беручи до уваги контекст відомих мені перекладів із сучасної світової прози). Принаймні, мені досі не пощастило зустріти його епігонів. А такі мали б неодмінно з’явитися, враховуючи резонанс і популярність, на які заслуговують майже всі його твори (заради справедливости хочу зауважити, що в доробку цього письменника таки є один слабкий твір – але тільки один; це роман, що більше скидається на нотатки до слинявого дамського кіна, – «Хрест на Сатурні»). Відсутність епігонів Ульяненка пояснюється, можливо, тим, що не лише складно копіювати стильову манеру письменника, – неможливо передовсім підробити його індивідуальне переживання світу, життя і смерти, любови й ненависти, – тих речей, із яких лише й виникає повноцінний образ автора. Навіть манеру його звичайного побутового споглядання цього життя копіювати немає жодного сенсу, як і можливости, – надто яскравим є першозразок, занадто багато в ньому болю – не кіношного й вигаданого, а білого й справжнього, сплаченого власним життям і власним стражданням; за такого розкладу біль неможливо трансформувати в товар, а відтак розпочати торгівлю.

Нова книжка Олеся Ульяненка, видана харківським видавництвом «Треант», презентує читачеві не нові, вже друковані в періодиці, але до сьогодні належним чином не поціновані твори. Це невеличкий роман «Там, де Південь» (друкувався у журналі «Київська Русь», книга сьома («Блуд») 2007-го року) і повість «Сєдой» (друкована вперше, відповідно, у журналі «Молода Україна», в його першому числі за 2003-й рік). Зібрані в ошатно й приємно виданій книжці, ці твори сьогодні отримують шанс на повторне та, сподіваюся, змістовніше їх прочитання. Позаяк якогось помітного читацького резонансу й літературно-критичної рецепції опісля журнальних публікацій чомусь не було. А марно. В певному сенсі, письменник Ульяненко продовжує художньо й надалі зростати, хоча дехто і досі наївно вважає, що вище «Сталінки» Ульяненкові вже не піднятись. Зрештою, хоч як це печально, але більшість начитаних людей у цій країні нічого з Ульяненка, крім «Сталінки» і не читали. Дехто, завдяки чиновникам від моралі, нарешті почув про заборонену «Жінку його мрії». Тим не менше, наразі про найсвіжішу книжку. Як завше, письменник оповідає про пекло – пекло нашого минулого («Звідки знаття тендітній дівчині, що виросла вона не під прозорим і легким, прохолодним і ніжним дахом якоїсь Ніцци чи Канна, а під дахом тюремним, дахом країни, де преса, вся поголовно, вирішувала, чи підвищувати тюремний бюджет, чи задовольняти сексуальні потреби арештантів, а може, їх легше, – як у сімнадцятому, тридцять восьмому, п’ятдесят третьому – розстрілювати, вішати і закопувати, як останнє падло. Звідки кому знаття, що начитавшись Монтеня, країна не перестала бути феодальною вотчиною») та, що вагоміше, – пекло майбутнього («... бо на зміну блатноті із заточками, ножами, прийшли інші, трохи вихованіші, трохи розумніші, трохи страшніші»), його персонажі найчастіше й перебувають саме «в цьому комфортабельному, інспірованому людьми пеклі». Ульяненко не пропонує простого читання на рівні сюжету. Його твори здебільшого, зокрема й два твори, про які наразі мова, є безсюжетними. І це багатьох дратує, – ніби й не було в українській прозі естетичного чистилища 1920-х років, упродовж яких сюжетність була цілком справедливо піддана ревізії й сумніву навіть таким письменником, як Валер’ян Підмогильний, не говорячи вже про формалістів-новаторів із ВАПЛІТЕ й «Нової Ґенерації». Зрештою, про що говорити, якщо до сьогодні фактично ніхто не зауважує присутности в нашій літературі потужної обойми письменників-експресіоністів, чию справу впевнено й із цілковито усвідомленим розумінням і продовжує прозаїк Олесь Ульяненко.

Персонажі Ульяненка є анітрохи нереалістичні, чим і знетямлюють та знесилюють, напевне, читача, вихованого передовсім на сучасному сюжетному примітиві – як російського, так і вітчизняного вже розливу. Здебільшого його герої є фіґурами підкреслено алеґоричними; до того ж, із помітним символічним шлейфом, що тягне за собою клуби різноманітних асоціацій – від біблійних до власне артефактів нашого невеселого часу. Герої Ульяненка в жодному разі не індивідуалізовані, – най читача не введуть ув оману навіть розлогі портретні характеристики, що іноді розкручуються впродовж усього твору подібно спіралі, як це можна спостерігати на прикладі вурки Сєдого. Втім, якоїсь фінальної миті куля розвалює череп піддослідного, і санітари вантажать його на катафалк. Цим усе і завершується. Власне, цим завершується найголовніше, бо центральною проблемою творчости письменника є метафізична природа зла. Сам письменник не обмежується лише роллю дослідника-каталогізатора. Він виступає заледве не екзорцистом, приборкувачем і винищувачем зла; хоча б епізодично він зменшує його присутність у нашому світі (як же шкода, що сього очевидного факту не зауважують чиновники від моралі!); саме тому чергове хамство Сєдого, якому «хоч трава не рости, йому байдуже» нарешті не минається й на передостанній сторінці книжки з’являється куля, призначена саме Сєдому, як носієві питомо інфернальних цінностей. І в цьому позиція автора: якщо навіть зло неможливо остаточно перемогти, то його неодмінно треба карати, позбавляючи комфорту та непомірних амбіцій.

Персонажі Ульяненка – не є типи, це, радше, емблематичні субстанції, що походять із Середньовіччя, які через бароко дійшли аж до наших часів. Більшість із них навіть не мають імен, утворюючи фактурний і відчутний на дотик і смак, але все-таки натовп: ніґери, араби, малолітні злочинці й старші вурки, безпритульні, безбарвні шльондри й пещені курви з заможних родин – їх багато, і, пам’ятаймо – їх ім’я леґіон... Ульяненкові, як експресіоністові, ходить не про типове, що повністю належить своєму короткому часові, а про масштабне й метафізично вкорінене, в осерді якого людська самотність і неможливість її подолати – незалежно від способу виробництва, пануючих форм власности на те виробництво й інших соціальних прикмет. Він із легкістю зводить на одній помийниці дітей мільйонерів і вурок, за плечима яких численні ходки. Хтось мовить із цього приводу, що так у житті, мовляв, не буває. Але ж мова не про життя, а про художній текст, якому самої типізації, аби пояснити сучасне безумство світу, вже недостатньо. З героями художньої прози Ульяненка пов’язана передовсім проблема щастя, себто – його неможливість чи пак, недосяжність. Позаяк людина – істота дивна та невиправна: у своєму устремлінні до щастя вона, тим не менше, робить усе, аби щастя своє унеможливити і якнайшвидше зіпсувати собі життя. «Сидячи на лавці, зачовганій до лакового блиску тисячами задниць, я думав, чітко, прозоро: а чи змінив би я світ, аби це виявилося можливим; і як би я його змінив, аби це було суттєво необхідним. А для чого? Який сенс? Людина все одно віднайде помийницю і назве це щастям», – такими є підсумкові рефлексії героя-оповідача з роману «Там, де Південь», того героя, якому пощастило вижити в умовах наголошено інфернальних, несумісних із самим поняттям життя. Не випадково смисловим та емоційним епіцентром хронотопу в цьому романі є занедбаний цвинтар Аляуди. Події відбуваються в невеличкому південному місті, що нагадує резервацію, в якій пересічні порядні люди віддані на поталу різноманітним злочинцям. Але всі найтонші сюжетні нитки в’яжуться тугим вузлом на занедбаному цвинтарі, на якому панують неповнолітні, від восьми до дванадцяти років, злочинці. Вони вже п’ють алкоґоль, уживають морфій, палять траву, ґвалтують, принижують і навіть убивають. І це майбутнє. Іншого майбутнього це південне містечко не матиме. У цьому сенсі О.Ульяненко є одним із найпоказовіших речників апокаліпси в сучасній українській прозі. Злочинний світ упевнено вибудовує свою вертикаль, усмоктуючи в свої тенета не лише запрограмованих на таке життя, а й дітей із порядних родин, як от, наприклад, Ірка Уварова, донька полковника, дівчинка, яка читає на мент зустрічі з нею оповідача, Апулея. Начитана дівчинка починає своє взаємнення зі злочинцями й завершує тим, що сідає на голку. Насамкінець її ще й обіллють кислотою. Якби йшлося лише про певну соціяльну нішу, субкультуру, то можна було б і не помітити цих героїв. Але в романі таке життя дісталося цілому місту. Рольовий розподіл досить простий: є лише жертви й кати, третього шляху немає. Власне, здається, що й виходу для героїв немає – хіба що на цвинтар. Але письменник знаходить вихід. Подавши найбагатшу палітру негідників, збоченців і злочинців, цей неодмінний почет диявола, він, все-таки, доволі елеґантно рятує головного героя. Все дуже просто, але не банально: його, звісно, рятує кохання. Кохання, яке для молодого злочинця спочатку є лише тваринною хіттю, але поступово щось змінюється: «Скільки разів треба цілувати жінку, щоб зрозуміти, що вона тобі не належатиме ніколи, як і ти їй: в цьому є найкраща отрута життя». Людина, змістом життя якої є лише злочин, змінюється аж такою мірою, що починає мислити Бога й відчуває, що це не його життя: «Світ, в якому ми існували, відвернувся від Бога, а ми, всі люди, шукали Його присутність у всьому: у снах, у людях, що тлумачили ті сни, шукали у любові. І окрім любові з розсунутими ногами на ті часи нічого іншого не було. Була ще вулиця, на яку ти повинен вийти – жити і померти на ній; наприкінці, на середині, на початку... Так, потім мені снився сон, але я його не пам’ятав. Я лише прокинувся і фізично побачив, як життя витікає цими широкими теплими південними вулицями кудись у прірву. Так у мене вперше заболіло серце... Після цього про мене почали говорити, що я втратив нюх. Я вештався вічно сонним містом, просиджував у дешевих гадючниках, і вона, наче міраж, йшла за мною. Я не називав це природним словом, воно мені було ні до чого, це природне слово – кохання. Це був лише дотик, це було лише наближення... Чи побачиш його очима, чи побачиш його серцем, чи побачиш розумом?.. Все це так складно, коли молодий...». Так героя рятує його кохання. Бо кохання змушує думати й повертає людині людські почуття й відчуття причетности до чогось більшого, аніж є сама людина. І в цьому я бачу високий гуманізм письменника Олеся Ульяненка. Помийниця замість щастя, помийниця, ототожнена із життям, – координати, в яких перебувають не лише персонажі Ульяненка. Напевно, усе складніше. Кордоцентризм, філософія життя, дегуманізація мистецтва, утопія, формалізм, абсурдний бунт, а поза тим – непереможне бажання жити й бути щасливими, – це іманентність людської природи, загострена та наголошена поступом цивілізації. Дисонанс, що викрешує іскру, іскра породить вогнище – ось те мінімальне знання про життя, яким володіє письменник; це та невідпорна істина, яку він невтомно пакує в художні твори, видаючи їх за всього-на-всього літературу, тоді як насправді маємо справу з майже суцільним сакральним текстом. Який уже у найближчому майбутньому хтось просвітлений і мінімально добрий неодмінно поділить на книжки, розділи та абзаци. І нарече це письмо книгами нашого з вами буття на межі теперішніх тисячоліть.

Підіймаючи на поверхню життя увесь жах непристосованої людської особистости, письменник виступає одночасно пророком і месією-провідником, героєм-розвідником і месником-самогубцею. Реальність не може бути прекрасною, за крок від Хрещатика – бруд і жах, у льосі людської свідомости – чорнота і ницість прірви, яку хтось неодмінно повинен нагодувати. Колись цим займались Гр. Тютюнник і Стус, і їхні твори кривавлять донині, сьогодні це роблять Процюк і Ульяненко, і непідробний біль скрапує зі сторінок їхніх творів. Навряд чи хтось їм подякує, але вони й надалі робитимуть свою справу – чи то з терапевтичною метою, чи то з хірургічною – у кожного з нас своє розуміння речей і процесів; творчість чи радше, життєдіяльність Ульяненка вперто доводить, що література ще може бути, а людина й поготів, – і може, й повинна лишатись людиною – навіть опісля того, як інфернальний хтось усе обернув на ліберально-демократичний карнавал симулякрів і манекенів. Поза сумнівом, навіть остання мить людства буде кимось ретельно зафільмована, і ті кадри будуть дивитись у пеклі як звичайну, хоча і останню людську комедію. Таким виявився поступ людини розумної – розумні завше кількісно переважали мистців, крамар і споживач укотре виявляються у суспільстві важливішими за художника – проста й зрозуміла істина. Яка, тим не менш, нічого не здатна вирішити у приватному світі Олеся Ульяненка, – можливо, останнього із могіканів високого й світлого гуманізму.

Інспіроване пекло.