хочу розповісти тобі яка красива буває в річках вода
і які чудернацькі ходять в лісах звірі яка досконала і добра
западає тиша після заходу сонця і як на озері
міцно промерз лід хочу розповісти який увесь світ
красивий і як багато за все що в ньому є хочеться дякувати
за все що приходить і що відходить
за все що тішить і все що ранить

Нехай відсутність знаків пунктуації не зіб'є Вас із пантелику - вона зовсім не бентежить і не перешкоджає пірнати у текст. Рядки плинуть повільно і лагідно. Очі й душа вбирають в себе слова як нектар, тепло від якого розливаєтья тілом і відчувається навіть фізично. Між рядками просвічує воістину євангельська благодать. Саме так - євангельська, котра закликає прощати кривдників і молитися за ненависників. І просто любити, не вивищуючись і не приписуючи це собі як заслугу. [Знаки пунктуації в цитатах, наведених нижче, проставлені мною.]

... найгірше, що я бачив сьогодні, - це те, як люди легковажать те, що отримують в дар, як не вміють цінувати тих, хто їх любить...

Текст затягує настільки, що через деякий час відчуваєш, що хочеш говорити словами авторки і дивитися її очима на прекрасний світ, сам факт існування якого є справжнім предивом. І я вчусь наново відкривати світ, сприймати його, як сприймає дитина, для якої кожен день - як нове життя, новий шанс, надія на нові враження і нове добро. Хочеться читати цю книжечку вголос, читати її як Псалтир, як молитовник, говорити із Богом її словами. І байдуже, що вони не є канонічними молитвами.

Я кажу "дякую" за зірки на небі, за світло сонця і місяця. І за те, що ніколи не буває по-справжньому темно.

Ці вірші (а може, й зовсім не вірші) щирі, прості, добрі і йдуть з найпотаємніших глибин людської душі. Ними хочеться плакати і сміятися.
Нині це не кожному під силу - бачити світ таким, як його задумав Господь, а не таким, яким його зробили люди (homo homini lupus est). Так важко довіритися комусь, відкрити своє серце і не боятися прикрощів. Любити і бути у своїй любові безборонним і сильним водночас. Не боятися любові, навіть знаючи, що вона завжди йде пліч-о-пліч з болем і смутком. Що все і всіх, кого ми на цій землі зустріли, муситимемо одного дня втратити. Так само, як і ми, у свою чергу, теж станемо чиєюсь втратою.
Це нині (а може, й завжди так було) так незмірно складно - радіти життю попри все і говорити:

Як добре, що світ навколо такий щасливий і світлий, і як добре, що в ньому є ми.

Знання примножує скорботу, - стверджує біблійна книга Екклезіаста. Напевно, так і є. Закутуючись у теплий плед, я перечікую холод. Читаю книги. Ця зима лагідна і добра до мене. Але не до всіх. Мабуть, я безповоротно втратила внутрішню гармонію, бо немає в мені того всеохопоного відчуття радості, яке буває тільки у щасливому, безтурботному дитинстві, не затьмареному війною, нестатками й іншими великими й малими негараздами. Але я знаю, що таке втрата і як важко далі жити після неї, взяти себе в руки і змусити засміятися. І допоки моя пам'ять при мені, я ніколи більше не буду тією, що й раніше. Щось назавжди ламається всередині - зникає легкість, і ти відчуваєш, яким важким є тяжіння землі. Авторці пощастило більше, ніж мені, - вона, схоже, навчилася долати напади відчаю. Ні, Богдана Матіяш не дивиться на світ крізь рожеві окуляри. Вона просто не акцентує увагу на його темній стороні. Бо темрява затягує. Як говорив Ніцше, "якщо довго вдивлятися у безодню, безодня почне вдивлятися у тебе".
Коли вулиці порожніють і я лишаюсь сам-на-сам із білою тишею, я бачу не лише красу й гармонію, я бачу смерть - хтось неодмінно замерзне зимової ночі, хтось фатально послизнеться. "Я знаю - небезпечний сніг. Боюсь, зима уб'є нас всіх..." Як кажуть, один бачить калюжу, а інший - зорі. І я відчуваю, як мені бракує цієї простої земної душевної рівноваги й тиші, цього надзвичайного спокою, котрий приходить, щойно ти починаєш осягати розумність всього сущого.
Але. Поки смерть не торкнулася нас, будьмо "взаємно красивими". Бо допомогти цьому світові стати по-справжньому прекрасним і довершеним можемо тільки ми - кожен із нас, якщо він створить навколо себе хоча б невеличкий простір доброзичливості, ввічливості, вдячності, дружби й любові. Велике добро, як відомо, починається з маленьких справ.

... в світі стільки любові, що її не забракне нікому й ніколи не зменшиться...

Власне, наскрізною темою "Твоїх улюблених псів та інших звірів" є взаємини людини із природою. По цей і по той бік життя. З усіма живими істотами, серед яких ми, мабуть, не є "вінцем творіння". Це дуже щемливо, і ніжно, і проникливо. Кожен, хто любив кота і собаку, лева й лебедя, впізнає в цих рядках себе і свої думки:

Сьогодні мені не вдасться нічого тобі сказати, мій Боже. Зовсім нічого. Я мовчу, нічого не можу сказати устами, але знаю: ти вже давно почув усе, що тобі говорила серцем. Мені так хочеться плакати, мені так міцно хочеться обійняти тебе і заплакати. І відійти, взявши з собою хіба що улюблених звірів. І ніколи, зовсім ніколи з ними не розлучатися. Заживи, Боже мій, всі їхні рани. Зроби так, щоби їм нічого більше не боліло. А ще - зроби так, щоб нам ніколи одні одних не втрачати. Щоби, коли ти відчиниш брами раю, ці ласкаві звірята теж мали право ввійти, щоби ніхто не спинив їх, ніхто не завадив нам при тобі бути разом, при тобі знову побачитись.

Про цю надзвичайно тоненьку за обсягом і надзвичайно глибоку за смислом книжечку можна було б сказати іще багато чого (вона того варта, повірте), але краще помовчімо й занурьмося в її добрі думки. І, може, серед безнадії й пітьми нам стане трішки радісніше й світліше.

коли все закінчиться я би хотіла нічого не боятися
я би хотіла щоби все було світло й просто
щоб простягнути руку й піти просто Боже тебе
обняти...

Твої улюблені пси та інші звірі.