Старі, як світ, сюжети в оформленні цього автора, вже й церковній анафемі підданого, і в порнографії звинуваченого, щоразу виглядають напрочуд заманливими. Ось і цього разу нова книжка Олеся Ульяненка, до якої увійшов роман «Там, де Південь» і повість «Сєдой», дивує невгамовною енергією автора, спроможного робити з лайна минувшини цукерку популярного треш–чтива. Яким чином? А щоразу в один і той самий спосіб, коли, здавалося, бійки–пиятика і злягання–зґвалтування нам гарантовані, але ідеологічний катарсис надходить з іншого боку.

Отже, пригадуєте нарис «Де когут піє на три держави» Антоненка–Давидовича? Так–от, держава за часу, який описується не в одній книжці Олеся Ульяненка, у нас була одна — радянська. Хіба що наразі автор роману «Там, де Південь» зазвичай «роздвоює» її на два примарні локуси в уяві героя–бандита, закоханого в дівчинку, яка читає Апулея, сидячи «на голці» — про пролетарську буденність радянського містечка і романтику приморської оази в стилі Бабеля з його «Одеськими оповіданнями» і Багрицького з «Контрабандистами». До речі, саме так і виживали у ті бровасто–махрові часи пізнього соціалізму, вигадуючи собі «паралельну» реальність чи то музичного андеґраунду, а чи літературного анахоретства. А ось колишніх «державних» інтенцій у нинішній прозі Ульяненка нема. Віднедавна він узагалі цурається високої національної тематики, і тому в романі «Там, де Південь» маємо лише обережну згадку про «пролетарську сирену», яка кличе народ на фабрику, а з повісті «Сєдой» дізнаємося про рідну країну, яка, «начитавшись Монтеня, не перестала бути феодальною вотчиною». При цьому автор одразу спохоплюється, мовляв, «менше з тим». А раніше ж було «більше», чи не так? Особливо за часів роману «Сталінка», за яку Ульяненко отримав Малу Шевченківську премію.

Хай там як, але свій фірмовий метод у цій книжці Ульяненко демонструє не в «потоці свідомості», за яким збудована його повість «Сєдой», де 22–річна телеведуча Іванда віддається направо й наліво, мріючи про юного ельфа, підтоптана повія Хільда гостить у себе негрів з арабами, божевільний Палич збирає антикварний мотлох, а таємничий Сєдой патронує приміську босоту. Натомість захоплює ну чисто тобі південноамериканська історія «Там, де Південь» у стилі Маркеса і Кортасара — тягуча і нескінченна, як приморська молодість героя, що «зникає тільки тоді, коли ти починаєш рахувати не дні і хвилини, а як їх прожити». Тут тобі і Полковник, якому ніхто не пише і який керує бандитами, і юний бандит у шкірянці на ім’я Штурман із фінкою у чоботі, і старші урки, що, наче аксакали з фільму «Біле сонце пустелі», сидять у вилинялих тільниках під платаном з «обдертими наждаком часу щоками». Ще й відбувається це у приморському місті, «де зелені на білому латки районів наскакували один на одного, наче шматки пирога під час землетрусу», «де любов і смерть човплися в одному ліжку» і «де дівчат запліднював навіть вітер ще у дев’ятирічному віці». Дівчат, до речі, наразі не бракує — донька полковника Ірка, циганська красуня Олька, зваблива школярка Ліза, а також ціла галерея портових повій, що губляться у строкатій толоці наркоманів, спекулянтів і контрабандистів усіх мастей і судимостей.

І нехай жінки у прозі Ульяненка поголовно відчувають лише те, як «унизу живота у неї ріже», але його нове чтиво — це справжній гімн найкращій половині людства. Щоправда, більш схожий на щемкий блюз, присвячений двадцятилітній південній красуні з черешневими очима, олійною шкірою, мідним від засмаги плечиком, крутими стегнами і рештою звабливих принад. «За півгодини я вже ставив її раком, — обламує нас автор. — Це був звичний світ, як і звичний жест: як печія, біль у шлунку, пронос, трипер, вибитий зуб». Але за всіма законами жанру в глибині душі наш «південний» герой, звичайно ж, «не такий», оскільки вже «впіймав її погляд, як ловлять тепло птахи в холодній зимовій тіні», і, вибачте, спікся. Власне кажучи, на коханні міського Мауглі до номенклатурної дівчинки–красуні роман «Там, де Південь» і збудований. А також на мріях цієї красуні, на її перших любовних і наркотичних відчуттях та іншому життєвому досвіді з гангстерських душком. Ця трагічна історія, що відбувалась у 1979 році «десь на півдні», могла б тягнутися нескінченно, і навіть смерть героїв нічого б не змінила в її повільному плині з репаними берегами авторського коментаря. «Жінки уміють тягати свої мрії, як і свої лахи, — значить герой оповіді, — з поверху на поверх, з року в рік, і так намотують цілі тисячоліття». Наразі вистачило на один роман із цілою повістю про невизначене місце на ностальгійній мапі нашої вічно радянської прабатьківщини.

Там, де півень (на дві держави піє).