Огляд кількох конкурсних оповідань, надрукованих в журналі «Склянка часу», №67

Останній номер (№67) журналу «Склянка часу» на більшості своїх сторінок містить короткі оповідання з тих, що були надіслані до Другого міжнародного конкурсу на краще оповідання «Zeitglas-2013».
Нагадаю, що з-поміж 2547 творів, що надійшли від охочих взяти у ньому участь, було обрано 47, частина з яких була вже оприлюднена у №№65,66 журналу «Склянка часу». Гортаємо тепер останній номер журналу, аби познайомитися ще з кількома надрукованими в ньому конкурсними творами.
«На колір і смак товариш не всяк» – так каже мудре українське прислів’я. Отже, скільки читачів, стільки й думок може бути. Різних. Суперечних. Несумісних. І це, мабуть, добре, це зрозуміло, бо життя таке багатогранне, і ми в ньому такі різні. Бажано б заохотити читачів до читання цих оповідань про наше сьогодення з його проблемами, труднощами, радощами, злетами і падіннями (часом і не знаєш, чого більше). Хай би серед читачів були й такі, що відгукуються на прочитане, сперечаються, критикують – все те було б на обопільну користь (маю на увазі як читачів, так і авторів текстів).
Спробую висловити свої думки з приводу кількох україномовних оповідань, розміщених в згаданому числі журналу.

Поль Іщук «Туман»
Було б добре не читати про таке взагалі. Але ж від того не може статися такого дива, щоб у житті не траплялося певних речей, про які йдеться в цій коротенькій новелі. На жаль, є й матюки, й наркота, й «бухло», й все інше, від чого мало б бути нестерпно соромно (це я вже не про автора, що списав таке, а про обставини і все те, що породжує подібне).
Є вдалі описи, зокрема туману, бо він у цій новелі є так само головним героєм. Спробую зацитувати, вилучивши певні словосполучення.
«Який сьогодні туман білий! Ну прямо наче оце сніг не долетів до землі, і просто повис».
«Листопадового дня було дуже туманно. Перехожим хотілося дістати ложку і зачерпувати цю тягучу, як здавалось, субстанцію...»
«Він підійшов ближче, роздивляючись це молочне полотно яке огортало його, сусідку, будинок і дерева».
Цікаво було б прочитати інші твори автора, гадаю, що йому є над чим поміркувати, є про що сказати. Лишень радила б прискіпливіше ставитися до написаного. Не можу промовчати про неприпустимі приклади вживання слів: летівший, кришуючі, піднімаючийся, вижженому тощо.

Нестеренко Борис «Окіст»
Перша частина оповідання надто вже малохудожня, «газетна». Гадаю, що читач може знудитися з чекання живого діалогу, живої оповіді. Нарешті розпочинається найцікавіше – з’являються герої, реальні люди із своїми спогадами, пристрастями. Але все одно нікуди не зникають оті «бухгалтерські» розкладки про грами, гривні і важке матеріальне становище. Зрозуміло, що автор мав на меті донести до читача реалістичну картинку про те, яким було життя колись, що з нами сталося сьогодні, але в цілому не вийшло. Як на мене, автор міг би спробувати ще поекспериментувати, перекомпонувати оповідання і, лишивши обраний сюжет, зробити його більш привабливим.
Дозволю собі висловити кілька зауважень до тексту.
«Дивовижне було м’ясо — світло-рожеве, з околицею білого сальця, що пахне по-особливому, як тільки може пахнути добрячий копчено-варений окіст, виконаний за всіма правилами технології». Відчуваєте, що не зовсім правильно звучить сполучення виконаний окіст? Мабуть-таки, приготовлений.
«...жінка років шестидесяти» – правильно шістдесяти.
«–Зрозумійте, дівчина» — шкода, що автор знехтував кличною формою, цією безперечною окрасою української мови (треба дівчино).
«Але він дізнався жінки» – мабуть, автор мав на увазі саме впізнав, а не дізнався, бо це дещо різні речі.
«З плаваючими офіцери конкурувати не могли» – тут негайно потребує заміни виділений прикметник. Можна глянути на слово плавучий – той, що плаває («Не крию, стільки ж лякає мене та плавуча виспа, скільки і вабить», Леся Українка).
Є вдалі рядки в авторському описі портрету жіночки: «Сухе зморшкувате обличчя, дбайливо зачесане, але тільки наполовину фарбоване волосся, стоптані туфлі-човники, в'язана кофтинка(мабуть, власноруч), потерта біла сумка, довга спідниця блякло-рожевого кольору— зовнішній вигляд дами був типовим для тієї маси немолодих жінок, що зараз їздять на тролейбусах безкоштовно, по пільгам». Насамперед це прикметник зморшкувате, означення «тільки наполовину фарбоване волосся» (дуже точно і влучно подано, як це так виходить: лише наполовину пофарбоване волосся – в кількох словах стає зрозумілим і про вік жінки, і про сивину, і про труднощі та проблеми у житті). А от масу (немолодих жінок) можна було б спробувати назвати якось інакше. А ще по пільгам виправити на правильне по пільгах, чи, може, користуючись пільгами.
Слід зазначити, що приємно було побачити у тексті слова купувальниця, продавчиня, смуглявка.

Галина Хитенко «Про грушки-яблучки та «Тю-тю!»
Настільки вразило мене оповідання «Колоски» Галини Хитенко в літньому числі альманаху «Скіфія», що я собі запам’ятала ім’я авторки і настановила слідкувати за її творчістю. Там було все: і цікавий сюжет з тонкими психологічними картинками, і добірна мова, і стиль – все було пречудово і до ладу.
Натомість її конкурсне оповідання дещо збентежило і трохи розчарувало. Починаючи з назви, звернула увагу на неприйнятну множину до слова яблучко – яблучки. Якщо ж у назві воно подано через дефіс після слова грушки, то певною мірою можна вважати це задумом (грушки́-яблучки́) і погодитися з цим. А от далі в тексті, коли це слово трапляється окремо, варто було б писати все-таки яблучка («...за відро грушок дає аж 20(!) коп., а за яблучки – тільки 15»).
«Баба пам’ятається худесенькою...» – це зі спогадів оповідачки про бабусю. Начебто й правильно вжито зворотне дієслово пам’ятатися (воно є в СУМі, до речі ілюстровано лише прикладами з літератури радянської доби). Гадаю, що подібних прикладів у красного письменства дореволюційної доби такого не знайдете. Як на мене, мелодійніше було б обійтися тут без зворотної форми («У моїй пам’яті зберігся образ бабусі – худесенької...»).
«До 33-ого податки, як корова язиком, злизали «садки вишневі коло хати», заразом і яблуневі, й грушеві, й марелеві, й черешневі...» Тут, може, варто було б подати пояснення у виносках, бо якщо йдеться про сорт вишні (марель), тоді марелеві, якщо ж про абрикоси (абрикоса – морель), тоді морелеві.
В цитованій пісеньці опинЕшся треба виправити на опинИшся.
«Кожна діжка засипалася своєю продукцією. заливалася водою» – так само краще було б уникнути вживання зворотних форм дієслів.
Кілька разів в оповіданні трапляється слово «нал» (йдеться про готові гроші). Це слово, мабуть, зайшло в українську з російської, оскільки ми не спромоглися придумати свого.
«Як для моєї баби Орини чи решти столітніх предків моїх оносельчан, то майже по 4 десятини виходить» – тут так само краще було б вжити односельців. – це правильніше по-українськи.
У цитованій примовці «Ліс рублять – тріски летять» так само правильно не рублять, а рубають. Звісно, якщо мова про певну історичну епоху, з якої це прислів’я (російською мовою) врізалося в пам’ять поколінь, то, може, й виправдано так подати. Чи, може, було б її взагалі російською навести?
«За любим селом...» Якщо тут йдеться про дороге серцю село, то хай лишається цей прикметник, а якщо ж про будь-яке, то варто замінити на всяке (я так і не зрозуміла, про яке саме село мова).
«...на тапках начіплялося...», «...із тапочок здирати...» – адже тапки – це не українське слово, і навіть толерантний СУМ його не фіксує. Так само як і слово регуліровщик в кінці оповідання.
Взагалі погоджуюся з думкою, що її хтось вже висловив на сайті з обговореннями конкурсних оповідань. Оповідання часом скидається на якусь канцелярську оповідь чи, правда, на статтю з районної газети, присмачену вигуками.

Левченко Анна «Місця любові»
Це оповідання датовано 17 січня 2013 року. А 22 січня молода Анна Левченко пішла у вічність...
Чи це просто дівчина довірила аркушеві свої щемливі думки, чи це було передчуття?
Ось кілька рядків з її оповідання:
«Слову ми, Серже, більше віримо, ніж дійсності. І тому не щезнемо. Я—можу, але ми—ніколи. Ми перескочимо на нашому білому коні цю ущелину смерти й забуття., а може часу й простору, парсеки й світлові роки нашого буття-небуття-буття…»
«Ти якось приніс мені гілочку омели, а я її викинула у вікно. Я не знала, що це оберіг».
«Пам»ятаю твої слова: ти так і не стала, як і твоя лялька, дорослою».
«Завтра 18 січня—мій день народження. Серж прийде до нас з мамою, принесе щось смачненьке, як завжди. Не хочу більше ніяких імітацій, хочу, щоб ми, як і раніше, були разом, втрьох на 4-у поверсі любови мого 1-поверхового вірша щасливі. Ще раз. Останній раз».
...
Вічна пам’ять!

Ганзенко Олексій «Убити Владика»
Неординарне за побудовою оповідання Олексія Ганзенка «Убити Владика». Примушує задуматися, навіть перечитати ще бодай раз. Така вийшла графічна замальовка, скупа навіть. Дуже багато персонажів, учасників тої наради – крізь пунктири авторових слів і виписаної ним мови героїв проступають звичайні люди у звичайних ситуаціях. Вони намагаються знайти справедливе рішення котроїсь з своїх проблем.
Зовсім несподівана кінцівка, мабуть, саме вона попри таку буденність сюжету і, здавалося б, сірість, робить оповідання яскравим.
Приємно відзначити у оповіданні цілу низку цікавих, питомо українських слів: важелезний, бойовита, родак, сиділець, лупати сліпаками, ведмедикуватий, доморослий, збуряковів...

Карачун Оксана «Петро і барани»
Це сповнене іронії оповідання, однак, викликало суперечливі думки. Як на мене, авторка трохи передала куті меду – маю на увазі надмір суржику. Я не про те, як професор звертається до китайської студентки, бо вона складає залік саме з російської літератури. У одному з абзаців наприкінці оповідання (там, де йдеться про сусіда-партійця, зібрання творів Леніна, повишеніє, продвіженіє, про всігда, особе відношення і канєшно) дуже багато нагромаджено усього – цей шмат тексту переглянути б і переробити, щоб розділити, як кажуть сьогодні «мухи окремо, котлети так само окремо». До речі, в цьому абзаці ті ж таки котлети згадано двічі: спочатку вони – котлетки, потім – катлетки. Гадаю, що доопрацювання приведе до того, щоб чітко відокремити слова автора і слова сусіда, Якова Максимовича, який міг розмовляти суржиком. Деякі зі слів Петра, що він їх промовляв хай хоч і подумки, можна було б лишити й посуржикованими, але ж варто було їх оточити лапками (все-таки Петро – майбутній професор філології).
Те саме стосується й останнього абзацу (перестройка, оставив, вспів).
У реченні «Він запрошував його на обід до себе додому, заробляючи додаткові бали на кафедрі, щоб пошвидше втрапити до докторантури» конче треба виправити виділене на швидше або якнайшвидше.
«Куди це мене знов понесло? – думав Петя, – і з сентенцією «Повернемось до наших баранів» з французького фарсу ХV ст. «Адвокат Патлен» обвів поглядом аудиторію, і чітко виголосив: Наступний, – начисто забуваючи, що сьогодні він приймає не зарубіжну, а російську літературу» – так закінчується оповідання «Петро і барани».
Словники підказують, що сентенція – це вислів повчального характеру, крилатий вислів. Сентенції можуть не сходити з вуст, на них можуть перетворюватися слова і думки, їх можна висловлювати, виливати, нагадувати, ними можна повчати. А от з сентенцією обводити поглядом аудиторію, мабуть, не випадає.
А ще загадкою для мене лишилася друга частина останнього речення, бо не змогла збагнути, як логічно пов’язані мовлене українською запрошення «Наступний» і словосполучення «...він приймає не зарубіжну, а російську літературу»...
Загалом же оповідання насичене інформацією, в ньому можна знайти багато чого з історії країни, ба навіть більше, ніж у котромусь з підручників історії.
Впевнена, що доопрацювання авторкою цього оповідання зробить його привабливішим.

Кузьменко Дмитро «Постать наосліп»
Герой цієї невеличкої замальовки – аркуш паперу із незавершеним творінням людини (автора), – поринувши у метикування з приводу своєї власної долі примушує читача вдатися до роздумів про щось дуже важливе й значуще: про сутність життя, про призначення людини, його місце у цьому світі.
Оповідання привертає до себе увагу.

Красовський Ерко «Покидьок»
Про вирваний з контексту день молодої людини, відкинутої на сучасне соціальне «дно» пише Єрко Красовський в оповіданні «Покидьок». Пише нервово, різко, часом розхристано, хаотично. Мабуть, можна з цим погодитися, якщо взяти до уваги основний стрижень оповідання.
«Місто, мов мікросхема…» Влучно, чи не так? Зазвичай, для мікросхем властива складність, отже, й місто невипадково з нею порівняно: в ньому є життя у теплих, затишних квартирах за світлими вікнами (хтось з таких квартир, чепурний і чистенький, вигулює таксу), але є й інше, у хаосі й безладі, життя («Якщо не зважати на цей хаос, тут можна було впізнати життя. Тільки в минулому. А тепер цей безлад ніс в собі прихований код того, що буде з планетою коли з неї раптом зникнуть Люди»).
«Різний світ, різні бажання» – коротко й влучно резюмує автор. Але щедро описує лише ту іншу, хаотичну частину життя.
Справжнісінькі «панельні джунглі». Але авторові вдається скупими реченнями описати світ, в якому живе герой оповідання. Речення його рублені уривчасті, нервові:
«Твердий крок відбивається від бетонних плит. Летить в гущавінь стежок, арок, під’їздів. Хтось кашлянув, він спинився. Ніби слухав спиною. Як звір. Тихо. Значить далеко. Це його стихія – панельні джунглі. Темінь це його пора. Він кохається в ній».
Але і у такому недоладному місті ніч минає, своєю чергою приходить день. «Надходить ранок» – так просто, коротко і зрозуміло.
А так навіть поетично: «Нічні вулиці колисали його темрявою».
«Він часто практикує хронічну відсутність людей у своєму житті» – а тут вже про самотність героя.
Але дуже заважає читанню недбале ставлення до тексту. З пунктуацією конче треба розібратися, порозставляти «всі крапки над і», тобто коми. Дуже неприємно читати, навіть, очам боляче від тої недбалості. Сюди б редактора з добрячим червоним олівцем...
Зауважити на всі моменти, де автор припустився помилок, мабуть, немає сенсу, згадаю лише кілька з них.
«Вона намагалась крикнути, проте одразу ж котрась з натонованих щічок отримувала ляпас» – спробуйте поставити слово ляпас у родовий відмінок – ляпаса – і відчуйте різницю.
«Щойно вона відкрила очі, його вже не було» – замість виділеного правильно вжити розплющила (пам’ятаймо, що двері відчиняють/зачиняють, очі розплющують/заплющують, книжки розгортають/знгортають тощо).
«Цмокання один в один співпадає з почутим і приносить йому задоволення» – тут краще замінити слово співпадає на збігається., бо співпадати – це калька з російського совпадать.
«Для нього межі його домівки набагато ширші, ніж зазначена площа в будинковій книзі» – погодьтеся, що домова книга, мабуть, краще і правильніше.
Є помилки у написанні слів з часткою «не», словом, варто пильнувати і пильнувати.

«Він це вже те, що залишається опісля. І хоча його постійно намагаються здихатись, від своєї тіні ще ж ніхто не втік. Його стосунки з масою – одвічна холодна війна. З одного боку він – продукт розпаду маси, з іншого – перехідна ланка», – пише автор наприкінці оповідання.
Постає головне питання: «перехідна ланка» до чого?

Зінь Зоряна «Справи земні»
В оповіданні Зоряни Зінь «Справи земні» йдеться про дуже прості й зрозумілі речі. Сюжет начебто й нехитрий, але цікаво спостерігати за думками людини, на яку в житті чекають ще багато земних справ: доглянути господарство, допомогти дітям і онукам, впорати все так, щоб було незгірше від людей. Та й жити хоче людина, скільки б їй не було, бо життя, виявляється, таке миле, хоч часом і важко буває в ньому, ба навіть непереливки.
Приємно читати пряму мову героїв – колоритну, соковиту.
Хоча в тексті трапляються слова, що їх краще було б заступити іншими (бажано б питомо українськими). Почну зі слів з прямої мови героїв. Може, дехто скаже, що, мовляв, в прямій мові можна дозволити такі речі – сказав герой, то й сказав. Однак хочу зауважити, що через такі дозволи вносити у мову невластиві для неї слова або створені не за правилами української мови ми й маємо сьогодні те, що маємо. Це зауваження не тільки й не стільки для автора (вона фіксує те, що спостерігаю довкола), скільки для нас, живих носіїв мови.
Отже, вислів Йожкін кот – це певною мірою українізований російський Ёшкин кот, який начебто походить від кота Баби Яги. У словниках Лесі Ставицької я не знайшла ані Йожкиного кота, ані буд-якого іншого відповідника. Тунеядці з вуст героя Миколи так само трохи ріжуть вухо, бо російський тунеядец має перетворитися на українського дармоїда.
Визнаймо, що коври, хрусталі, цепочки, що їх чуємо так само від Миколи, – це спадок від часів розвинутого соціалізму з його «вічними», здалося було, цінностями. Ще раз зауважу: даючи собі такі дозволи тепер, у часи «інг» і «вау», можна уявити, у що перетвориться мова найближчим часом.
А ще, як на мене, краще було б вжити все-таки крапельницю, а не капельницю. І рожевуватий, як на мене», не по-українськи звучить. Хоча обидва останніх слова (капельниця і рожевуватий) подає СУМ, але все одно мовне чуття підказує, що щось тут не так.
Загалом же, якщо редактор перегляне текст, то вийде цілком добротне оповідання. Про такі звичайні, але важливі речі. Словом, про справи земні.

«Читання – це створення власних думок за допомогою думок інших людей» – цей вислів належить Миколі Рубакіну. А цей – «У письменника тільки і є один учитель: самі читачі» – Миколі Гоголю.
Я не випадково навела ці крилаті слова двох безперечно мудрих людей, Перший вислів адресований читачеві, а другий – письменникові. В обох вміщуються дуже слушні поради, варто прислухатися до них.
Читайте багато, читайте прискіпливо, читайте з приємністю! І такі приємні, незабутні, захопливі й корисні хвилини читання хай дарує своїм читачам журнал «Склянка часу».

Про справи земні у сучасних переказах.