Є в реаліях актуального українського книжкового ринку три чесноти, можна навіть сказати, три «П», які здебільшого невластиві його активним гравцям – письменникам. Йдеться про Працьовитість, Послідовність та Популярність. Стаючи на невдячний із фінансового погляду письменницький шлях, автор мусить іти ним щодня, тобто працювати, не зупиняючись. Обравши для себе жанрову нішу, слід послідовно триматися її, постійно вдосконалюючи себе в її межах та розширяючи відповідно рамки жанру й саму нішу. Нарешті, треба прагнути популярності, але не особистої, а для своїх творів. Тобто вивчати або відчувати запити аудиторії, пропонувати їй те, що вона хоче. Образно кажучи, ловити й тримати хвилю. Сумчанин Владислав Івченко належить до рідкісної категорії українських письменників, для яких розуміння й дотримання цих трьох «П» – це не подвиг, не вчинення насильства над собою, а звична сукупність правил. Нова його книжка «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу» вже своїм обсягом, а створена вона, як можна побачити з періоду написання, за досить короткий термін – 15 місяців (Оксана Забужко роман такого самого обсягу писала сім (!) років), доводить працездатність автора. Факт, що це продовження «Стовпа самодержавства», витримане в тій самій жанровій ніші – детективний серіал у стилі «ретро», свідчить про послідовність. Ну а коли йдеться про популярність, то можна з приємністю констатувати: автор має здатність учитися. Бо нова книжка – то успішна робота над помилками попередньої.
«Стовп самодержавства», написаний Івченком у співавторстві з кременчанином Юрієм Камаєвим, починався як інтернет-проект, який розважав передусім його авторів. Так з’явився український сищик Іван Карпович Підіпригора, який живе в Києві початку ХХ століття й працює філером царської охранки. Тут крився перший системний прокол проекту: щоб з’явився український сищик, недостатньо, так би мовити, етнічного походження. Читачеві важливо, де й ким працює герой, а також яку має світоглядну платформу. Іван Карпович служив в охоронному відділенні, тобто оберігав корону Російської імперії. Російське самодержавство як політичний і державний устрій влаштовує певну частину українців навіть сьогодні. Але вони точно не є цільовою читацькою аудиторією вітчизняних авторів. Сам же Іван Карпович свого ставлення до імперії, яку ревно захищає, жодним чином не висловлював, що теж грало в «мінус».
Тепер Івченко пише сольно, і його сищик Підіпригора теж визначився з пріоритетами. Він покинув, як ми розуміємо, остогидлу государеву службу, вибрав для усамітнення невеличкий хутір десь на Полтавщині, проте детективну практику не полишив. Бо тепер його професійні вміння потрібні приватним особам, здатним заплатити відставному філерові за роботу. Ось так замість служити російському царю українець Підіпригора починає встрявати в приватні справи приватних людей, які від самого зародження детективного жанру автори та герої ставили значно вище від державних інтересів.
Й тим прикметніше, що з пригод Івана Підіпригори маркетологам не вдалося зробити українську версію пригод Ераста Фандоріна. Адже його «тато» Боріс Акунін за всієї своєї нинішньої опозиційності до російської влади подавав Ераста Петровича як людину, котра служить своїй імперії, лише в різних іпостасях. Тоді як Іван Карпович приймає виклики убивць, шахраїв, навіть маніяків, при цьому чітко усвідомлюючи: діє на своїй землі, робить її чистішою, встановлює істину в чотирнадцяти – за кількістю закінчених історій – випадках. Проте Російська імперія – це загалом чужа Підіпригорі держава. І враховуючи, що історична белетристика нині чи не головний тренд українського книжкового ринку, авторам таких книжок та їхнім героям слід, як Іванові Карповичу, чітко визначити місце активного, не схильного до рефлексій українця не лише в Російській, а й в інших імперіях, куди авторська фантазія перенесе дію.

Сищик без імперії.