Чудова зарядка для розуму.

04.01.2014

Нарешті знайшла час, щоб дочитати альманах. Враження загалом позитивне. Так, твори там різні: сильніші, слабші, недопрацьовані і навіть такі, які б варто було залишити в шухляді і не виставляти на широкий загал. Але серед них немало дійсно вартісних. Оригінальною образністю, метафоричністю, нестандартністю думок, вмінням побачити незвичне в буденних речах сподобалися вірші Гончаренко Марії, Смольницької Ольги, Баганецької Відани, Диб'як Неоніли. Приваблюють легкістю, позитивом поезії Майорової Галини. Вирізняються мелодійністю, ліричністю добірки Шеверноги Маргарити, Данилюк Наталії, Кравчук Наталії, Чорногорець Тетяни. Приємно було ознайомитися з творами моїх земляків: Людмили Ульяницької, Олени Мамчич, Тетяни Пероганич-Череп. А мовні шаради Любові Цай стали чудовою зарядкою для розуму. А от доробок Валентина Боровського-Клюєва справив гнітюче враження. Стільки там злості, гніву, ненависті, що, задається, відчуваєш це все фізично і згинаєшся під цим усім. Взагалі громадянська лірика - досить складний жанр, і пан Валентин, мабуть, його ще не опанував. Звичайно, поета, як і будь-яку людину, хвилює те, що відбувається з його країною, він переживає за долю народу, за майбутні покоління тощо. І писати про свої почуття і тривоги можна і потрібно, тільки слід це робити мовою поезії. Ну не місце в художньому творі таким висловлюванням, як "нехай вони луснуть по саму простату", " на моїй землі звили кубло московські вишкребки, пігмеї", "мова заброд", "уже пора давати здачу у рило знахабнілим свиням". Так, українська історія має немало печальних сторінок, але це не дає права ображати інші народи. Патріотичні вірші - це насамперед вірші, поезія, а не так-сяк заримовані звинувачення, заклики, прокльони і протести. Для випускання пари, вихлюпування невдоволення є щоденник. Або, якщо вже написалися такі вірші, краще зберігати їх у шухляді, для особистого користування. Не можна з таким негативом іти до читача. Нічого, крім агресії і ще більшого негативу це не спричинить. А де ж тоді те добре і вічне, яке має сіяти поезія? З прозових творів із задоволенням читала оповідання Болеслава Маляжа "Зигзаги білої смуги", Коміної Валентини "Последнее письмо". Дотепними є розмірковування Олександра Боклага "Імена". Так і уявила собі колоритного українського дядька, який щойно впорав кварту горілки й півпоросяти і просторікує на різні теми. Хоча, як на мене, слід цей твір трохи скоротити, бо під кінець якось думка розпливається, втрачається суть. А також слід звернути увагу, де використовувати слова "відношення", а де "стосунки", де "зустрічається", а де "трапляється". Та і фраза "напої вимагають закуски" якось ріже слух. Можливо, краще "потребують" ? З інтересом прочитала п'єси Валентини Паращич. Але над ними ще б варто попрацювати. Зокрема, дуже великі за обсягом репліки, якими обмінюються персонажі. Майже кожна з них - об'ємний монолог. В реальному житті ми ж не спілкуємося такими довжелезними фразами. Читати в книзі це можна, а от сприймати на слух, зі сцени чи з радіоефіру (якщо це радіоп'єса) буде складнувато. Вітаю всіх зі святами. Бажаю натхнення і нових ідей та нових звершень.