Утеча.

15.05.2010

Читаючи новий роман Олеся Ульяненка «Там, де Південь», я пригадав розмову Свидригайлова з Раскольниковим, у якій Свидригайлов розповідає про своє бачення потойбічного життя. Зокрема - той момент, коли він міркує про посмертя людське, у якому немає ані пекла, ані раю а є тільки стара лазенька з павуками. Саме у цій лазні й відбувається дія вищезазначеного роману, фігурально кажучи, певна річ.

Події, описані в романі, відбуваються в 1979 році в закритому місті Миколаєві, у відокремленій «залізною завісою» країні. Це дивний світ, населений метафізичними чудовиськами, які проектують своє пекло на обсервовану ними місцевість. Їхні нечіткі, розмиті силуети матеріалізуються виключно в удар ножа чи в пістолетний постріл. Саме такі дії, у їхньому розумінні, і є свобода. Їх не лякає в´язниця, бо вони від народження перебувають у ній. Їх не лякає смерть - вони й так мертві. Але що може налякати читача, так це повсякденність зла, що перестає викликати інтерес, коли йому нема чого протиставити. Ульяненко спеціально гіперболізує, роблячи сюжет жахливим, чудово усвідомлюючи, що нічого в цьому світі не буває наполовину. Зло і добро - статичні поняття. У світі, обгородженому стіною, зрештою панує зло.

Коли я говорю про стіну, я, певна річ, маю на увазі не цегляне п´ятиметрове страховидло, обрамлене колючим дротом і вежами. Зрозуміло, що з міста можна виїхати, що зрештою і робить головний герой. Хоча слово «виїхати» - не до точного визначення його вчинку. Це радше втеча. Втеча із зони. Вдала вона чи ні? Хочеться сподіватися, що вдала. Хоча сам герой, мабуть, налаштований скептично. Він розуміє, що світ жорстокий, але кожна місцина жорстока по-своєму. Залишатися на одному місці - означає прийняти правила гри тамтешніх мешканців: чужинців зазвичай не люблять. Залишається тільки дорога, чим у принципі й закінчується роман. Ульяненко спеціально не зазначає, куди прямує головний герой, маючи на увазі, певне, що кінцевого пункту цій подорожі, чи поневірянням, немає.