07.01.2010
Рецензія на книжку:
Л.Денисенко. Корпорація ідіотів
Фахівець із міжнародного публічного права, адвокат Лариса Денисенко вже відома читачеві своїми попередніми книгами "Забавки з плоті та крові", "Кавовий присмак кориці" (рецензія>>>), "Танці в масках". Лауреат конкурсу "Коронація слова", має дві освіти і відрізняється різноманітністю та відвертістю творів. Я ж хотів би зупинитися на "Корпорації ідіотів" - сатиричному романі про надзвичайно успішного держслужбовця.
Книга вийшла у серії "День Європи" видавництва "Нора Друк". Лариса Денисенко пише продовження, і, як стверджує анотація, матеріалу для цього, на жаль, вистачає.
Від самого початку дивуєшся, розуміючи, що цей твір написаний жінкою. Головний герой - чоловік, невдаха і бздун, чому пані Лариса приділяє чи не найбільшу увагу на початку книги. Що не кажіть, а це вже другий твір після "Забавок з плоті та крові", який змушує подумати про те, що автором роману є представник чоловічої статі.
Чесно кажучи, після прочитання анотації, в якій написано, про те, що це сумно і т.д., не дуже хотілося читати роман. Звісно виникали думки про те, що це ще один доробок нашої багатостраждальної літератури і щось крім дорікань і висміювання свого ж чекати зась. Що ж, мушу вибачитися за свої безглузді сумніви.
"Корпорація ідіотів" - книга зовсім не нудна і не сповнена сумом і жалем, чого варто було б очікувати. Стьобність і відвертість - притаманні риси твору. Відсутня аж до останньої глави лірика, як у "Кавовому присмаку кориці", що підтверджує різноманітність письменниці.
Текст пронизаний безліччю історій, які авторка чудово вплела у єдиний вінок. Там і розповідь про Софію Ротару та кулю миру, і про уринотерапію, і навіть короткометражна стрічка про типових персонажів київських ресторацій. На даному етапі вже прослідковується "жіночість" твору - герой дуже любить підслуховувати та розводити плітки.
Якщо Ви ще розмірковуєте, чи варто читати цю книгу, то хочу вщент зруйнувати ці сумніви. Роман дійсно дуже цікавий і часом надзвичайно смішний. Після прочитання Ви навчитеся ворожити на жіночих ротиках, знайдете персонажів, схожих з Вами, сусідами, друзями, від чого стане неабияк весело, оскільки порівнянням письменниця приділяє багато (в деяких моментах навіть занадто) уваги.
Денисенко піднімає питання людської необхідності. Головний герой ще на початку твору втрачає віру в людей, його постійно це супроводжує, він не потрібний батькам, друзям, починає пити і перетворюватися на виродка, коли до нього приходить "Воно". "Воно" допамагає йому влаштуватися на роботу, зробити невеличку кар'єру, відчути смак сумнозвісної держслужби. Але, після вигаданої хвороби, відчуття суспільної непотрібності повернулося:
"Коли я помру, що скажуть мої близькі? Що вони пригадають? Як смерділи мої шкарпетки, коли я знімав мешти? Як я міг за столом почухати собі муда? Як я напивався і що при цьому робив? [...] Що вони бдуть про мене згадувати..."
Але повернемося до бздіння. Лариса Денисенко наголошує на тому, що тільки в такий спосіб, тобто лише "зіпсувавши повітря", ми можемо запам'ятатися. Проте останній розділ перекреслює весь попередньо написаний цинізм, гіпотезу про бздіння і загалом весь стьоб з ніг на голову. Автор навчився посміхатися і повірив у життя! Це сталося:
"Мені назустріч іде дівчина в тонкому чорному пальті й вузьких штанцях, на її непокритій голові дивний зимовий птах звив гніздечко з крижинок. Вона йде, припорошена снігом і посміхається чомусь невідомому в свій смугастий шарф. Дівоча посмішка серед зимового ранку як весняна проталина. І від цієї посмішки, посмішки незнайомої дівчини, яку огортає сніг, мені стало затишно й тепло. І я також усміхнувся. У свій смугастий шарф. І мені захотілося просто йти далі й дарувати свою посмішку, наче естафетну паличку щастя, іншим людям".
Отже, виявлено ще одну жіночу рису - твір закінчився як ніколи сентиментально і обнадійливо. Так, наче все в нас буде добре, то, може, варто повірити письменниці? Може, усміхнувшись, і ми подаруємо щастя зовсім сторонній людині?
Богдан Логвиненко
(Джерело:
Сумно)
|