«Поки людина не здається,
вона сильніша своєї долі»

(Джон Апдайк)

«Єдиний урок, який можна
винести з історії,
полягає в тому,
що люди не здобувають
з історії ніяких уроків»

(Бернард Шоу)

Ерік Фромм − найбільший мислитель, один з великої когорти психологів, яким небайдужа філософія буття, говорив: «У дев’ятнадцятому столітті проблема полягала в тому, що Бог мертвий; в двадцятому − проблема в тому, що людина мертва». Ця тема − розкриття людської сутності як реалізації продуктивного, життєтворчого початку є характерною для сучасних письменників, які замислюються над питанням, чому все стало можливим у нашому суспільстві: і фізично, і морально. Відповідь ми, читачі, знаходимо у текстах рефлексуючих, особистісно зрілих авторів, які є небайдужими до майбутнього нашої Землі та людства. Одним із таких сучасних авторів є Тимур Литовченко, автор НФ-роману із соціально-психологічною спрямованістю сюжету, пульсуючою за своєю значимістю темою та значущістю щодо сьогодення художніх образів − «Приречений жити».

Про що ж роман? Про майбутнє Землі, любов, боротьбу добра та зла… Сюжет нехитрий, як для наукової фантастики. «Білі й пухнасті» земляни ведуть галактичну війну проти карикатурно-потворних інопланетян. Ясна річ, «білі й пухнасті» не можуть бути агресорами. Тому чужинці починають… але, ясна річ, програють! Отже, практично стандартний набір ходів, яким вже нікого не здивуєш… Незвичною виглядає хіба що концентрація авторської уваги на «лицарях плаща і кинджалу». Так-так, на думку автора, розвідники й заслані суперникові в тил диверсанти здатні відіграти у майбутній галактичній війні не меншу роль, ніж колись.

Втім, «Приречений жити» цікавий зовсім з інших міркувань. У Тимура Литовченка особисте ставлення до проблеми сенсу існування людини у межах полюсів «добро і зло». Але знов-таки, у сучасній літературі дуже часто замість істинного сенсу поняття використовують його вихолощений «нібито синонім». І проти цього нам, читачам, дуже важко протестувати. Адже будь-яке переконання будь-якої людини, тим паче, митця − нітрохи не гірше від іншого, і тому на ринку думок піддавати це сумніву непристойно.

Але цього не хочеться робити, коли знайомишся з романом Тимура Литовченка. У цього автора безпринципність − це безпринципність, а не гнучкість, нерозбірливість − дефект особистості, а не просто витрати спілкування. На наш погляд, автор не дає надії на те, що буде зростати плем’я конформістів. Якось заведено вважати, що сучасний конформізм має нібито сильне Ego. Однак, головний герой роману «Приречений жити» Демін Валявскі показує читачеві, що «сила» конформіста проявляється тільки в себелюбстві, а його доброчесність полягає в тому, щоб пристосуватися до решти і походити на інших, порок − у тому, щоб відрізнятися від них.

Тому Демін Валявскі страждає, робить невірні та хибні кроки, як і кожен із нас у своєму житті. Але не стоїть на місці, веде особистісну боротьбу із конформізмом та недовірою всього людства… та навіть із Моралізатором − всевідаючим штучним інтелектом, який вміщує у собі всеосяжні знання щодо Божих законів, їхні всебічні тлумачення й ненав’язливо, тишком-нишком керує людством: «Наприклад, Демінові хотілося згребти людство за комір сорочки та добряче занурити мармизою у якесь лайно… Або взяти Моралізатор, покласти на ліву долоню, правою розтерти, розчинити у воді та давати пити всім і кожному − бо усі люди хворі, а так, можливо, одужають…»

Усі фантастичні та соціально-прогностичні твори у мистецтві базуються на філософії передбачення майбутнього, яке в сучасному мистецтві розглядається як одна з художніх функцій: ця функція несе у собі здатність прогнозувати події, що очікують людство. Цей, так званий «кассандрівський початок», присутність якого у творах дає можливість автору антиципувати за допомогою інтуїції та розвинутого відчуття прогностичності. Причому, такі твори виникають задовго до того життєвого моменту, коли дійсно відбуваються події або з’являються певні предмети, описані у творі за допомогою художніх образів.

Ми ще не збагнули, що відчуження впевнено і безповоротно крокує поруч з людською суттю. Ми не боремося із ним, тому що не помічаємо і не маємо уяви про цей, прихований для наших очей, бік сучасного життя. Але майстер прогнозу, автор фантастичного роману «Приречений жити» у своєму антиципаційному русі пізнання та передбачення попереджує нас, звичайних людей, про цей небезпечний для людства соціально-психологічний та сенсоутворюючий феномен.

Про що ж йдеться? Відчуження − це найбільш гостра форма соціально заданої неповноцінності людини. Коли людина йде від суспільства і від себе, ховаючись у своїх почуттях і здоровому глузді, але є безпродуктивною у зв’язку з самим собою та зовнішнім світом. Саме це і сталося з «білими і пухнастими» землянами-колабораціоністами, які зголосилися таємно працювати на супротивника: їх надійно ізолювали. «…ми не просто контактували з дарками − ми діяли за їхніми наказами, підкорилися їм. А отже, так би мовити, морально забруднились. Тож ця наша тюрма − це щось на кшталт лепрозорію, колонії для прокаженних: була колись така хвороба — пам’ятаєте?»

Разом з іншими опинився в ізоляції й Демін Валявскі. Проте, його ізоляція була найсильнішою, оскільки через найбільший тягар провини контактувати з ним побоювалися навіть самі екс-колабораціоністи! Результат був дивним та неочікуваним (принаймні для наскрізь конформістського людства): головний герой пережив «екстатичний катарсис»… і єдиний з усіх був помилуваний на суді над колабораціоністами.

А що ж людство?! Нескінченний конформізм запрацював у протилежний бік, і з жахливого опудала й огидного антигероя Демін Валявскі несподівано для всіх (але насамперед для себ!) перетворився мало не на об’єкт поклоніння: «Згідно з останнім пунктом вироку високого суду… Деміну почали, так би мовити, виказувати належну шану, для чого насамперед присвоїли звання Президентського Радника. Втім, насправді це був звичайний пустопорожній титул, який не тягнув за собою виконання жодних конкретних обов’язків, окрім присутності на урочистих прийомах, що їх час від часу влаштовував Президент Людства». При цьому головний герой продовжував морально страждати й як і раніше, понад усе хотів померти! Але його прирекли до життя у достатку й шані.

От чому такими цінними, такими важливими для розуміння життя, його сенсу і суті є твори з фантастичним сюжетом! Автор демонструє за допомогою художніх образів, що соціальний досвід людини має основоположне значення для формування особистості. Визначаючи ситуацію соціального розвитку головного героя, необхідно розглядати не тільки умови його життя, але й те, як вони впливали на розвиток узагалі, у яких відносинах із соціумом перебувала, перебуває або планує перебувати головний герой на конкретному етапі свого соціального і психічного розвитку.

Художньо-концептуальний аналіз соціальної проблематики буття у романі Тимура Литовченка «Приречений жити» виховує моральні почуття читача, і це робиться автором тактовно, за допомогою художнього перенесення в майбутнє, де можна побачити результати життєдіяльності як окремих психотипів, так і цілих груп людей, що формують соціум. Але у романі робиться наголос: у наших хибних кроках, великих і маленьких підлотах винен сам індивід, а не група. Група, до якої належить індивід, тільки побічно його характеризує.

Тільки слабкий каже, що група завжди права, і у своїх негараздах звинувачує групу. Сильний же вчиняє навпаки: мріє «взяти Моралізатор, покласти на ліву долоню, правою розтерти, розчинити у воді та давати пити всім і кожному». Нехай зцілюються!..

То що ж робити, якщо людина виявилася не при справах у цьому житті? Якщо її скинули зі зручного місця, де вона була спроможна адекватно оглядати та оцінювати своє життя й управляти ним? Якщо суспільство та принципи сучасного життя здаються нам збіговиськом наших заархівованих особистісних поразок та кривим дзеркалом, у якому відбивається наше ослаблене Ego? Як-то кажуть, краще померти, коли хочеться жити, ніж дожити до того, що захочеться померти.

У цьому болісному, гострому та відвертому ставленні людини до себе, світу і людства й є основне питання існування: стати конформістом чи виконати своє життєве призначення, дійти до закономірного кінця у значущій ситуації. Якщо є для кого жити − потрібно жити, якщо ні − «настає час відвойовування себе для самого себе» (Т.Титаренко). «Демін не знав, що робити. Але зараз це було не так вже й важливо. Це він вирішить потім». Читачі вірять: так, вирішить неодмінно!..

Шлях до себе, до зрілої особистісної суб’єктності та самореалізованості − це шлях через просторово-часові зміни, які можуть відбуватися не тільки у фантастичних романах, а й у голові кожного небайдужого читача, розумову і світобудуючу діяльність якого стимулює своїм романом Тимур Литовченко.

Успіхів автору у подальшій творчості!

«Приречений жити» Тимура Литовченка.