Порожні безлюдні міста, які поступово руйнуються і перетворюються на нетривкі пам’ятники цивілізації, що як та змія, оскаженіло вчепившись сама у себе, таки спромоглася довершити те, проти чого ми скільки разів застерігали самих себе… Примари сіл, в які взагалі краще не потикатися, адже там міг хтось вижити, а відтепер у цьому світі краще ні з ким зайвий раз не перетинатися. Залишки людей, які вже давно перестали бути людьми і тепер полюють на все, що можна спожити або над чим можна вдосталь познущатися, а потім все одно спожити. Такий час, такий світ, такий закон…

Саме в подібних похмурих декораціях автор «Кати Моргани» змушує жити і діяти своїх героїв. І хай не всі з них доживуть до кінця роману, а деякі вже за декілька сторінок стануть жертвами цього нового-старого жорстокого світу, кожен з них має діяти у відведених йому рамках і дограти свою роль до кінця, бо інакше – не можна. І річ тут навіть не у волі автора – ні. У цьому світі діють закони, могутніші за волю того, хто цей світ створював, а точніше – вів його хроніку. І вони, ці закони, знову і знову штовхають героїв іти своїми шляхами, навіть якщо у кінці їх чекає загибель. А він, автор, як сам чесно зізнається, вже не може ні на що впливати, не може раптом когось пожаліти і врятувати, а когось навпаки – покарати. Бо у цьому світі-романі це просто неможливо, адже тут, як вже зазначалося, цей похмурий бал править далеко не автор, а закон. Що це за закон? Звідки він взявся? Хто його впровадив і хто, відповідно, слідкує за його неухильним дотриманням? На ці питання немає відповіді, принаймні прямої. Можливо, уважний читач знайде відгадку на сторінках роману, а можливо й ні. Але не це головне. А головне те, що закон діє, і, судячи з усього, діє він не лише на сторінках роману, а й у нашій з вами найреальнішій реальності, і цей факт змушує замислюватися над доволі непростими й дражливими запитаннями, які мимоволі виникають у процесі читання «Кати Моргани». Але озвучення й подальше зосередження на вищеозначеному пласті роману дещо виходить за рамки передмови, і вже радше стосується наріжних запитань щодо ролі і місця літератури у житті суспільства та її прямого, а чи опосередкованого впливу на вектор його розвитку. Отож, ми перейдемо до менш комплексних і простіших для потрактування елементів, з яких складається «Ката Моргана».

Формально у своєму другому романі* Сашко Завара розгортає гру на полі Олдоса Хакслі і Джорджа Орвела, Рея Бредбері та Євгена Замятіна, тобто він створює антиутопічний роман, але з поправкою на те, що дія «Кати Моргани» відбувається вже після того, як «все сталося», а отже тут варто також згадати поняття «постапокалілпсису». Проте, через численні сюжетні ретроспективи, читач має змогу ознайомитися зі всіма тими передумовами, що призвели описуваний світ до катастрофи. Я не дарма тут щойно згадував письменників, які свого часу застерігали людство від певних небезпек. І нехай у більшості випадків, коли, наприклад, створювався «451 за Фаренгейтом», ці загрози ще не були явними, проте письменник все ж зміг розгледіти їхню ядучу паросль, що вже починала пробиватися на пістрявому тлі сучасного йому соціуму. Можливо, саме через ці своєчасні прогнози-застереження ми зараз маємо щастя не жити у страшному світі, який Джордж Орвел змалював у «1984», і пожежники у нас поки що все ж гасять пожежі, а не спалюють «шкідливі книжки». «Поки що», тому що світ мінливий і динамічний, події, новини, швидка з’ява одних трендів і така сама миттєва заміна їх новими трендами, що, у свою чергу, поступаються місцем ще новішим, а чи відходять убік, даючи дорогу чомусь старому і добре забутому, чомусь такому, з нашого далекого минулого, про що вже всі давно й думати облишили, а воно того й чекало, бо приходить лише тоді, коли всі про нього забувають, забувають про криваве минуле людства, про безкінечні побоїща між цілими народами і континентами, про костри інквізиції і ГУЛАГИ компартії, про вусатого вождя, який звик перемагати ціною десятків мільйонів життів, і про десятиліття в’язкої затишної і спокійної облуди та брехні, в якій так комфортно жити, в якій так комфортно засинати, в якій так комфортно проспати все життя, аби лише не будили…

Але такі романи як «Ката Моргана» не з тих, що дадуть заснути й проспати це життя, проспати увесь світ. Навпаки, цей роман будить і розбурхує, він кричить, він звертається саме до тебе, тут і зараз, адже автор вже побачив ті знаки! Він побачив ту шкідливу цвіль можливого страшного майбутнього, яка починає проростати вже в нашому сьогоденні, щоб наше завтра зробити нестерпним і просто неможливим. Він попереджає тебе, що із нашим світом, нашою реальністю, навіть нашим приватним буттям, щось не так. Щось уже починає коїтися, щось таке вовтузиться за ширмою, яка поки що приховує від нас завтрашній день. Але ширма скоро впаде, і настане те саме завтра, і питання лише в тому, чи влаштує воно нас? Якщо вірити роману Сашка Завари – то навряд чи...

Автор відчитує ті небезпечні симптоми, які вже сьогодні наявні у нашому суспільстві, і тривожними сигналами транслює їх через свій роман. І культура споживання, про яку вже скільки всього було сказано, на його думку, лише вершина того криваво-червоного айсберга, який вже майже прибило до нашого берега. Адже в цьому уніфікованому конвеєрному світі, споживання стає поголовною модою, тотальною необхідністю і всеохопною одноманітністю і відтепер всім потрібно лише те, що є в іншого, бо інакше воно втрачає свою цінність. Цінне лише те, чим захоплюються інші, а отже, всім потрібні лише однакові цінності, всі женуться за одним і тим самим, а значить – всім можна втелющити щось однакове, щось одне на всіх, і всіх заразом надурити, даючи спожити їм те, що їм зовсім не потрібне або навіть шкідливе. Та хіба хтось замислюється над тими «шкідливо», коли мова йде про такий жаданий, скажімо, Айфон, який захмарно дорогий, але, разом з тим, який є у всіх, а якщо і не у всіх, то принаймні у тих, хто себе поважає і звик аби решта його також поважали, а без того ж Айфону, це неможливо, а отже, потрібно збирати і купувати, потрібно брати кредит і купувати, потрібно вбивати і купувати, бо, самі розумієте, повага – це святе, повага – це понад усе. Отак і формуються у нашому звихнутому пришвидшеному світі симулякри, які замінюють собою щось справжнє, витісняють з нашого життя оригінал, замінюючи його навіть не те що підробкою, а просто зовсім іншими речами і доводячи, що вони нам і справді потрібні, що ми без них не зможемо далі жити, що без душі, наприклад, чи без мізків – запросто, а от вже без того ж таки Айфону – вже нікуди. І тут справа вже навіть не в повазі і навіть не в самоповазі – тут справа вже у тому, що Айфон і є душа, а без душі, самі розумієте, не можна…

Я прочитав роман «Ката Моргана» влітку, а зимою в центрі Києва запалали покришки, місто заткалося чорним димом, і полетіли коктейлі Молотова, і людей почали «зупиняти» кулями, призначеними для зупинки транспорту, і снайпери цілили беззбройним виключно у голову і серце, і я тоді здригнувся, запитуючи себе, наскільки все це було вгадане у романі Сашка Завари і чи вгадував він взагалі?

* Перший роман «IQ = FAQ (Історія Хворого Розуму) вийшов друком у Вид-ві Жупанського у 2013 році (прим. автора).

Такий час, такий світ, такий закон….