Перед тим, як розпочати аналіз «Жінки його мрії», варто знищити свої спогади про НЕК, усю низку перипетій, пов’язану з історією створення і виходом роману.

Олесь Ульяненко написав «Жінку його мрії»…. З тої самої миті текст роману став жити своїм власним, незалежним, життям.

За стилістичними особливостями «Жінка його мрії» подібна до «чорнушної прози» 90-х років з детективними елементами і щіпкою художньої еротики. Тут простежується спроможність створювати спеціальну емоційну площину, в котрій Олесь вибудовує «тяглiсть твору». Роман Ульяненка не вiдзначається особливою структурнicтю, а сюжетна лiнiя нечітка i заплутана. Єшкiлєв слушно зауважує про текст Ульяненка: «Biн вичаклував дивне місиво, крихке, як пульсація Oнeггepa, гостре i болюче, неначе врубелiвський бузок або ж скляні будови Соостера. Biн оспівує суєту дрібниць та буденні турботи юдолі сліз з важким передбаченням минулого за вiдсутнiстю майбутнього. На порозі ситуації все скисле та гнійне набрякає i «випливає рядами перлових зубів, сяянням зелених очей у напівмороці».

Текстовий ландшафт Олеся Ульяненка приголомшує, адже так бачить світ лише дуже вразлива людина, яка постійно відчуває натиск всесвітньої жорстокості, немилосердя.

На сторінках «Жінки його мрії» не йдеться про чiткiсть вітального процесу. Ульяненко вивертає назовні темні сторони людського буття з його непросвітними нечистотами і розкладом. Від такого роману тхне помиями і брудним сексом.

Текст «Жінки його мрії» розірваний, пошматований, перетравлений, нагадує суміш потоку галюцинацій з короткими «поверненнями до тями». Хронологія тут відсутня. Ульяненко перестрибує з сучасності то до минулого, то до майбутнього.

Лада кладе до свого роту оголений дріт. Її чоловік, дивлячись на мертву жінку, грається зі своєю сексуальною фантазією. Дивний персонаж Топтун залишає на сторінках твору символи смерті…

Герої втратили саморівновагу, вони розглядають світ через призму спотвореного сприйняття. Таке сприйняття породжує особливе, нечітке, розмите текстотворення, яке приваблює читача саме варіативністю тлумачення «Жінки його мрії». Назва роману – скоріш гарне поєднання слів, аніж певний символ. У романі сюжетна лінія не є головною – талант Ульяненка проявляється в змалюванні картин жорстокої дійсності.

Вірус самознищення просочився у свідомість героїв, затиснених стінами своїх будинків, обмежених перехрестями вузьких вулиць, відірваних одне від одного. Ці люди – маргінали, котрі, відмовившись від звичного для їхніх предків життя, стали заручниками великого міста, яке поглинуло традиційну патріархальну мораль, але взамін не дало їм нічого. Вони блукають у сутінках невігластва та безкультур’я, бо, власне і не потребують ніякої культури: їх світ цілком матеріальний і лише матеріальний.

«Жінка його мрії» - жорсткий міський роман. Олесь Ульяненко – майстер урбаністичної прози.

Читаючи «Жінку його мрії» виникають певні ремінісценції з урбаністичною «Сталінкою», за яку Олесь Ульяненко отримав у 1997 році малу Шевченківську премію.

«Жінка його мрії» – це «Ульянівський» погляд на образ міста, це приклад сучасної української урбаністичної прози, що, порівняно з письменництвом митців-попередників, вирізняється відкритістю, незамкненістю, апеляцією до самостійності читацької думки і присуду. І якщо, наприклад, Ульяненко орієнтується у просторі Києва так само, як би це зробила сучасна людина, тобто відверто критикуючи мегаполіс, то багато авторів минулих поколінь як правило, співали хвалу місту, захоплювалися його неповторною аурою, малювали Київ священним осередком або славили здобутки індустріалізації (згадаємо М.Булгакова з його «Білою Гвардією», І.Нечуя-Левицького та повість «Хмари», П. Загребельного, який у «Розгоні» хоче підкреслити, що Київ – то для українців ніби Париж…).

Всі події, які відбуваються в романі «Жінка його мрії», обумовлені образом Міста, котре то діє, як самостійний персонаж, то відображає психологічний стан героїв твору: «Страшним, в мутній імлі, пожовклим стародавнім фото, снилося Руслану міст, з іграшковими баштами, кривими вулицями, зі стрімкими потоками людей, які втікали повільно, але досить впевнено у роз пахані пащі майданів» . Дихання Міста ніби зливається з судорожними конвульсіями оргазмів героїв роману Ульяненка. Сам автор не тікає від Міста. Він намагається щонайдетальніше зобразити реальність: посткоїтальні стосунки, статеві акти «крупним планом», хрусткі величезні брунатні таргани, відрізані болгаркою руки чоловіків нетрадиційної орієнтації, «наколоті мєнти», сині товсті олігархи, підірвані в своїх машинах чи квартирах. Олесь Ульяненко не бреше читачу. І це – найголовніше.

Ульяненко майстерно спiввiдносить сприйняття міста з особливостями психiчного стану своїх персонажів. Звичайна Олесева брутальність не спрацьовує: навпаки, читач відчуває нотку захоплення живим організмом міста – i це захоплення підкреслюється майстерним звукописом (вирлуючим, вуркочучим, ряснiючим).

Автор свідомо витворює ефект неквапливості, ретельної продуманості, а іноді, залюбки звертаючись до химерних порівнянь і розгорнутих метафор, пов’язує буденне життя міста з містичним, моторошним, неіснуючим, шаленим, нікому не відомим світом, який усе ж таки існує на тих самих звичайних вуличках, у прохідних дворах, на трамвайних зупинках.

Олесь сміливо говорить про ганебні епізоди існування, він, письменник-інтелектуал, спускається за своїми героями до смердючого дна суспільства, і, вдихаючи гниле повітря, робить висновок – так далі жити не можна.

*Рецензія увійшла у переможну десятку на конкурсі літературних критиків на "Буквоїді"

Відвертий брудний брутальний текст із щіпкою еротики.