Не знаю, скільки ще часу нам потрібно, щоби вповні згадати, що таке справжнє Різдво. Не те, яке позначається червоним у календарі й іде, на жаль, другим за важливістю після Нового року та салату олів’є. Не те, яке бачимо в американських фільмах, – із Санта-Клаусом і подарунками під ялинкою. І навіть не те, де готується на вечерю традиційні дванадцять пісних страв. А те, де святкується день народження незвичайної дитини, хлопчика, якому судилося прожити всього тридцять три роки і який пожертвував своїм життям заради всіх нас, тих, хто в нього не вірив.

Різдво для всього християнського світу (і тут я в жоден спосіб не хочу образити тих, хто сповідує інші релігії) – це величезна радість, у якій вчувається і біль, і гіркота, бо ми всі знаємо, що буде/було далі. Але переважає все-таки радість і сподівання на те, що старе зміниться новим, що нарешті народився той, хто рано чи пізно всіх нас порятує. Книжка Богдани Матіяш «Казки Різдва», що вийшла у «Видавництві Старого Лева» взимку 2013-го, нагадує нам про суть Різдва як народження маленького Ісуса Христа, Божого сина і Спасителя. Про радість, яку за багато років не-святкування ми вже майже забули, про дитину в яслах, якій багато років тому поклонилися і тварини, і звичайні люди, і навіть стародавні царі. П’ять казок-притч для дорослих і дітей – про сумну Королеву, яка не могла забути біль від втрати дорогих людей; про Кота, який зігрів своїм хутром маленького Ісуса; про дари трьох ангелів і вміння приймати із вдячністю те, що маєш; про сни маленької Богородиці; про старого Авеля, який усе знав про долю дитини в яслах… Не всі тексти мають яскраво виражений і динамічний сюжет, не всі втримають увагу малого читача. Деякі, як-от «Сни Богородиці», – швидше роздуми, замальовки для дорослих, яким також час від часу потрібні казки. Утім, я би не сказала, що книжка не буде цікавою дітям: розкішні, барвисті й деталізовані ілюстрації Володимира Штанка розкажуть дитині про Різдво не гірше, ніж авторські казки Богдани Матіяш.

«Казки Різдва» часом сумні, проте все одно пронизані радістю від очікування великого свята, – це також казкотерапія. Це спосіб розпочати складну розмову, поговорити про біль і смуток, про любов і віру, про порядок речей у світі і, звісно ж, про Різдво. Цій історії дві тисячі років, а ми спромоглися забути її менш ніж за сто. І щоби все згадати, потрібно розповідати про Різдво насамперед дітям. Адже це діти вміють вірити так, як уже не вміють вірити дорослі. І це вони передадуть свою віру і свої знання далі. Хтозна, може, саме тому історія християнства – це історія незвичайної дитини, яка, зрештою, зуміла змінити світ. І про це, думаю, варто знати і дорослим, і дітям у той момент, коли вся сім’я ставить на стіл кутю й узвар.

Від БараБуки

У своїй першій книжці для дітей Богдана Матіяш делікатно прописує тему смерті, за яку сучасні дитячі письменники нерідко бояться братися. У «Казці про Королеву й Мудрого Оленя» йдеться про переживання смерті близьких людей – чоловіка й сина. Королева, яку всі знали як життєрадісну й світлу жінку, після смерті рідних стала замкнутою, сумною, перестала цікавитися всім, що нагадувало, що вона й досі жива. Її смуток і страждання огортали кожного, хто був поруч. Зрештою, в Королівстві зникла будь-яка радість. Так і в житті буває, особливо тепер, коли навколо стільки смерті й смутку. «Казки Різдва» можуть стати хорошим приводом для серйозної, можливо, першої розмови з дітьми про смерть. Тим паче, що в кожній згадці про найбільше християнське свято, хоч би яке радісне воно було, завжди є мимовільна думка про Страсний Тиждень і далі – про Великдень. Життя – смерть – і знову життя.

Згадати про Різдво.