Війна, яка була завжди.

04.08.2014

З кожною хвилиною читання збірки оповідань Олександра Михеда «Понтиїзм» все більше цікавило, коли він її створив. Завчасно подивитись на останню сторінку – означало позбавити себе певного відкриття, чи-то підтвердження істини: митці мають власне бачення світу, їм відкривається майбутнє. У випадку з «Понтиїзмом» Михеда стає моторошно: «Війна ставала незрозумілою. Від стадії активної різанини вона повернулася до інформаційної фази і точилась у випусках новин, кінохроніці та соціальних мережах. Інформаційні терористи і підпільники були куди гіршими за реальних партизан. Останні забирали щось цілком конкретне – життя. Перші завдавали гірших збитків: вони винищували віртуальне – імідж та рейтинг уряду, спустошували банківські рахунки від віртуальних грошей, а найгірше – були геть не прогнозовані». Ці рядки написано 2012 року!

Актуальність тексту Михеда вражає. В кожному оповіданні є тема, яка б’є по нервах жорстокістю та брудом реальності. Начебто вигаданий віртуальний світ… Начебто. «Відос», «Підземка», «Кенгуру», «Ідоли» − з персонажами та ситуаціями, відображеними в цих оповіданнях, ми стикаємось щодня. Хтось пропускаю через себе, хтось відводить погляд, хтось назавжди зачиняється у собі. Життя аж ніяк не рожеве. Про це кожним рядком Михед нагадує читачеві. Ні, не провокує, не хоче бути месією, що розкриває очі грішникам. Просто констатує. І від цього холоднокровного споглядання виникає заперечення. Хочеться сказати авторові: «Ні, не все так погано! Люди – не такий вже й непотріб!» Сказати легко, повірити у власні слова – з кожним разом все важче.

Проза Михеда по-чоловічому жорстока. Не шукайте в ній іронії, адже сміятись нема над чим. «Соцмережі робили свою справу – давали безликим масам, схованим за аватарками, ілюзію реального спілкування. Мало хто наважувався вийти на вулицю, переконаний, що повсюдно точиться війна…» − в ситуації, коли люди втратили здатність бути особистістю, іронія та сарказм стираються разом з індивідуальністю.

Михед злий як Паланік. Інколи мрійливий та метафоричний, здатний з бруду й асфальту зліпити образ близький до поезії. Оповідання «Асфальт» так і напрошується на порівняння з «Жизнью и приключениями сарая номер XXII» Пелевіна. Звісна річ, в кожного читача з’являться власні асоціації. Проте виникнуть вони лише після того, як мине те саме зачудування від пророцьких візій письменника.

«Понтиїзм» − книга, що мала з’явитись саме зараз. Вона здатна отверезити, вразити. Це антигламур, покладений на повне заперечення національної ідеї війни і насилля. Надії, що буде краще чи інакше в рядках Михеда не відчувається. Проте є невловима ніжність до людей, мерехтливе співчуття, які нейтралізують кров і треш. Адже не на останніх тримається світ, навіть той, що починається «від точки нуль» і найбільше цінує понти.