Остання книжка, яку я прочитала, зветься так: «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу». Автор — Владислав Івченко. Загалом до купівлі творів сучасних українських авторів я ставлюся дуже обережно. В моїй малогабаритній квартирі існує непорушне правило — все, що не буде прочитано більше одного разу, іде в утиль. За останній десяток років макулатури я здала чимало — а все тому, що описи в форматі «я-історія» відчутно піднабридли. «Я-історіями» страждає й чоловіча українська проза, жіноча ж іншого стилю, власне, й не знає. Рефлексії довкола власного життєвого досвіду (передусім — сексуального) забивають памороки. Читаєш і чекаєш, коли з дорогоцінної тушки авторкині злізе невдячний протагоніст, й оповідь, минаючи стадію сопливої мелодрами, набуде хоч якихось ознак екшну.

Словом, Івченка я купила, тому що анотація обіцяла детектив, та ще й в антуражі українського села початку ХХ століття. Такого, власне, ще ніхто не писав, тож піонерські (в хорошому розумінні слова) починання Івченка слід було заохотити гривнею. Чи розчарована я? І так, і ні. Почну, як каже наш Прем’єр Яценюк, із доброї новини: надворі — літо, хочеться урізноманітнення та пригод — й усе це можна знайти в Івченка. Це дійсно той випадок, коли твір написано не про автора та його проблеми, твір — про вигаданого героя, й він (себто твір) має фабулу, має розвиток сюжету й всі супутні ознаки белетристики. Книжка включає новели, котрі єднає головний персонаж — Іван Карпович Підіпригора. Такий собі «філер», що, вийшовши у відставку після служби в київському охоронному відділенні, купує хутірець на Полтавщині, щоб зажити там спокійним поміщицьким життям. Що відбувається далі — здогадатись неважко: виявляється, що без Івана Карповича не розслідується нормально жоден злочин, і Підіпригорі мимоволі доводиться ставати «найкращим сищиком імперії».

Із пісні слів не викинеш, але згадки про імперію та про службу на неї головного героя дещо напружують. Асоціативний ряд мимоволі завершується Путіним і «ла-ла-ла-ла», хоч автор цього, звісно, не бажав, тим паче що перша книжка про пригоди Підіпригори була видана у 2011-му (а писалась, відповідно, ще раніше). Але річ навіть не в асоціаціях. Є напрочуд вдалі новели, а є — доволі посередні. Різонув мозок сюжет про дівчину, котру обіцянкою роботи за кордоном заманили в бордель, де, зрештою, й убили. Сама історія про це містить дуже мало від класичного детективу й занадто відгонить початком 90-х на пострадянському просторі. Інша крайність — оповідання про вовкулаку, котрий одночасно є таким собі доктором Франкенштейном і створює для власних сексуальних утіх красуню, яку видає за свою сестру й яку харчує кров’ю немовлят. Забагато «наворотів» на квадратний сантиметр тексту й концептуально недоречна містика без розвінчання наприкінці «сенсу чорної магії». Вовкулака таки виявляється справжнім вовкулакою, а сутенери — сутенерами, й усе це, як-то кажуть, «в одному флаконі».

Але в цілому тема — «важлива й актуальна», адже, як уже зазначено, «чистих», без домішок нарцисизму, сюжетів в укрсучліті катастрофічно бракує, а жанр детективу, якому дали попередній поштовх Василь Шкляр та Євгенія Кононенко, не розвивається. Не вистачає й бальзаківського «зшивання» опусів наскрізним персонажем, який діє у різних творах, виринаючи то в якості головного, то — другорядного героя. Івченко торує цей шлях, створюючи цикл пов’язаних між собою книг, розвиваючи «легкий» пригодницький жанр не без гумору та моралі. І хай Іван Карпович Підіпригора все-таки не найкращий сищик імперії, авторові хочеться потиснути лапу й побажати нових — з урахуванням побажань трудящих — книжок.

Про дефіцит сищиків в укрсучліті.