Бувають книжки, які потрапляють до рук саме в той момент, коли тобі вкрай необхідна чиясь підтримка. Як алібі твоєї не-самотності у вчиненому гріху — тому, в якому признаєшся хіба самому собі, коли, бува, хочеться вигукнути спересердя: «Корпорація ідіотів»! Саме так і називається останній роман Лариси Денисенко.

Перед тим були «Забавки з плоті та крові», за який авторка стала лауреатом конкурсу «Коронація слова», та «Кавовий присмак кориці». Власне, серед тієї сучасної української жіночої прози, з якою я мала можливість ознайомитись, ця, либонь, — найбільш чоловіча. І не лише тому, що оповідь ведеться від імені чоловіка: головний герой Стас — «гарний білявець із виразними карими очима». Між іншим, серед озвучених авторкою чоловічих дум (як от: «…коли переді мною пропливають шикарні, безмежні ноги, думати можу лише про неї, про мене і про простирадло, що лежить і чекає на ці ноги на софі в моїй кімнаті»), чоловічість як така тут доволі загальна, «біфункційна» (чи феміністична?).

Сама форма висловлювання («коротко і ясно»), логіка побудови речень традиційно не жіночі. Щоправда, жінка-автор таки викриває себе в окремих деталях: «Дівчатам довелося фарбуватися о шостій ранку».

Спочатку сподіваєшся зустріти в цій книжці ліричного героя — позитивного персонажа, з яким, як правило, читач ототожнює самого себе. Але вже на перших п’яти сторінках тебе огортає сумнів, що він такий — хороший та добрий — тут узагалі існує. Головний герой, Стас, геть втратив совість (кар’єрист та й годі!), а середовище, в яке він потрапляє, — самі «падлюки», «козли», «мавпи», «стерво» та інші колоритні створіння і потвори (принаймні так головний персонаж називає своїх секретарок та колег по роботі). Тож, раз у раз наштовхуючись у тексті ще й на слово «сморід» та його синонімічні варіанти, почуваєшся зрадженим і ошуканим.

Аж поки не з’являється Воно: «Діти вигадують собі чарівних друзів, коли вони самотні. Дорослі вигадують собі таких-от співрозмовників, коли власна совість відмовляється з ними говорити». І ситуацію рятує твоя ж таки форма рефлексії. Бо це Воно асоціюється то з Чеширським котом із казки про Алісу (може, тому що знай регоче), то з Мефістофелем Ґете чи гоголівським чортом: «Без брехні? Це, знаєш, любчику, зовсім нецікаво», — заводить Воно. Виникає щось на зразок інтриги. Куди й зникли оті мулькі для тебе «козли» з «мавпами» та їм подібні! Хоч насправді тих самодурів що далі, то більше. Але ти звикаєш до них і вже й не помічаєш цього. Було б нудно, якби вони зникли. Мимоволі пригадується цитата з книжки Корчинського: «Бог вигадав світ, Сатана зробив його цікавим».

Отже, головний герой Стас, полишений «сам на сам із доброчинними спокусами Бога», успішно просувається вперед по державній службі. Замість власної совісті, яку він втратив, вислуховує куди більш практичні та мудрі поради її, совісті, ерзац-замінника — отого Воно. «Життя — то як гра в лото», — каже. Одного разу Стас заговорив із ним про релігію (значить, не все ще з ним втрачено). А Воно йому таке: «Ніколи не замислювався, чому біблійний Ной до свого ковчега взяв кожної тварі по парі? Що порядних людей вже й тоді бракувало?».

Чого й слід було очікувати, головний персонаж, зрештою, досягає того, чого хотів, і, звісно, виявляє, що його «сучасне щастя» важить на терезах життя всього лиш якісь там грами. Начебто й совість до Стаса повертається. Але традиційного фіналу-каяття все ж тут немає. «Я не знаю, що робитиму завтра, ким я стану, кого я покину, а кого зустріну, скільки вчиню дурниць, скільки втрачу, кому завдам шкоди, а кому принесу щастя…» — каже головний герой і додає: «Ця історія могла б закінчитись зовсім інакше». І тоді все слід починати читати спочатку.

А якщо уявити собі, наприклад, що весь роман — сповідь авторки через посередництво головного героя (дарма, що реакція на таку відвертість котрогось зі «святих отців» була б приблизно така: «Бед. Ріалі бед. Ох, і це бед. Вері-вері-вері бед. Ох, соу бед»), то це, либонь, — найкращий із «гріхів», які коли-небудь мені доводилося читати.

Симптом упередженого «гріха».