Склянка» є: що п’ємо в першу чергу?

Щось справляє позитивне враження більше, щось менше, щось викликає відторгнення. Але не акцентуватимемо уваги на менш вдалих творах, розглянемо те, що захочеться наливати й пити не один раз.
Серед 15 прозових творів видання найбільше впали в око «Брати» Юрія Бабійчина. З прозових творів це оповідання хочеться запропонувати відкрити першим. Справді, зображений час у творі – це кілька діб, а несподівана розв’язка занурює читача у вир історії. Хоч це й історія однієї родини. «Брати» зачіпають поставленою проблемою дідівщини в армії. Для українського читача, зокрема читача молодого, ця проблема суперактуальна. Сила волі й фізична сила, яка виявляється у віджиманнях героя Івана Артура, й абсолютний розпач і безсилля, які призводять до спроби самогубства, – все це спонукає до співпереживання й роздумів. Знущання, заздрість, відчай… Братерство, покаяння, пробачення… І найспокійніша ніч казарми наостанку. Твір закінчується оптимістично, та до якої трагедії можуть призвести пороки іншого разу, якщо не встигнути вчасно їх побороти? Смачного, пийте зі «Склянки часу» повільно, бо вона підкаже, над чим задуматися.
Другим прозовим твором хотілося б налити у склянку «Чужака» Анатолія Федя. Головному герою, малому голуб’ятникові Данилкові «інколи увага малювала образ батька у вигляді голуба, що повернувся із крижаних застінок суворого Сибіру». Ця невеличка прозова замальовка (її жанр автор визначив досить цікаво – миттєвість) показує, до яких згубних наслідків може призвести необдумано використаний метод спроб і помилок. Особливо у дитячому віці, коли «діти не мислять категоріями минулого-майбутнього часу. У них все зводиться до категорії «тут-тепер». Як бачимо, тканина цього твору має по-своєму дивовижне наповнення: головний герой живе миттю. Мабуть, недарма автор визначив жанр як миттєвість: миттю можна скоїти вчинок, про який шкодуватимеш дуже довго.
Серед віршів хотілося б виділити поезію Віктора Гончарука. У ній можна підживитися й часом, і простором, і ще багато чим. Це романтична персоніфікація (олюднення живої природи): «І бродять дерева містом Сто років, і двісті, і більше Шукають загублене листя Народжене, наче вірші». Є тут і несподіваний образ, що полягає у ставленні до дощу: «Я вкотре слухав дощ. Й хотілося мені, Щоб дощ мене хоча би раз послухав»; а також зухвале: «Стереотип – це стерте стерво-тип, Але його позбутись дуже важко…», в якому сплетіння й цікавий повтор звуків створює своєрідний колорит. Цікаві образи подає загадкова авторка, що ховається під псевдонімом Льоська: «до дыр затерло в памяти риторику», «ты испаряешь теплоту на ветер и жаром обдаешь при каждом слове», «з теплих бризків фонтана Підглядав Принц Маленький за нами». Вона використовує так зване перерване римування, яке полягає в тому, що з чотирьох рядків вірша римується лише два. Стає незрозуміло: чи це особливості вживаної форми, чи просто було важко познаходити римовані слова? Отже, поезія в журналі – це склянка часу, залита десертом, або (якщо образи поезії не до смаку) певною рідиною, в якій хотілося б відчути десерт.
Літературознавчі розвідки журналу цікаві по-своєму. Подекуди навіть цікавіші за оригінальні твори. Тут постають перед нами й відомий-невідомий російський байкар Іван Крилов у дослідженні Галини Волошиної, і зовсім невідомі казкарі Дніпропетровщини з цікавою преамбулою Ольги Рєпіної про роль казки в житті кожної людини. На сторінках літературознавства або есеїстики детально, змістовно і вдало проаналізовано Василем Калитою трилогію Люко Дашвара «Биті є», а також збірку прозових творів «Прищепки для сердець» Олени Морозової. Тепер ось хочеться знайти й почитати ці твори.
Якщо якісь із неназваних тут матеріалів журналу не зацікавили, не справили позитивного враження й не викликали бажання, смакуючи, випити їх зі склянки часу – це свідчить лише про те, що немає меж для досконалості як в плані написання творів, так і в плані їхнього відбору.
Отже, запрошую вас дегустувати художній світ, час і простір, спробуймо на смак різні страви.

«Склянка» є: що п’ємо в першу чергу?.