Навіть якщо все склалося якнайкраще, читач з якогось дива зазирнув у книгарню, хоча збирався на футбол, опинився саме біля тієї полиці, його увагу привернула саме та обкладинка, і його не відлякала дуже зазивна анотація, написана зовсім не автором, все одно нема жодної гарантії, що ваша книжка буде прочитана. На все про все, в автора є не більше 12 сторінок, за які читач і визначається, чи він цю книжку читатиме.
Деякі критики вважають, що для цього на цих сторінках обов’язково мусить трапитися тіло – мертве, або голе. Однак, вже сам факт існування жанрів, інших ніж детективи та еротика, доводить, що ці критики перебільшують. Втім, голе тіло, естетично досконале, молоде й засмагле, з’являється у дебютній книжці Вікторії Амеліної «Синдром листопаду. Homo Compatiens» одразу на першій сторінці. Навіть – ціле плем’я голих тіл, на вибір. Втім, це цнотлива оголеність. В аборигенів цього острова в океані просто так заведено й ні про що таке романтичне не свідчить. Але все одно відчувається, що авторка уважно слухала лекції Ростислава Семківа.
До честі верстальника цього роману, він цю першу острівну сцену з танцями на розпеченому вугіллі набрав курсивом, і всі голі тіла в трав’яних спідницях немовби потрапили в епіграф. Тому першою фразою власне роману прочитується зовсім інша. І вона одразу мене переконала, що читати варто, хоча, здавалось би, нічого воєнного. Небанальна мова – це надійніше, ніж голі тіла гуртом та вроздріб, істинно вам кажу. Роман насправді не про тубільців, а про нас, українців. Ну може ж собі поки що українець дозволити потрапити на острів поблизу Цейлону? Варто тільки перекинути всі гроші на одну картку, і не попрощавшись, чкурнути від дружини з Єгипту, економлячи на таксі.
Ось як ті кляті кудесники слова так вміють? Напишуть: «Називайте мене Ізмаїлом,» – і розумієш, зараз квакери полюватимуть на Білого кита. Або: «Сумний і невеселий сидів собі на лавці у новій світлиці конотопський пан сотник Микита Уласович Забрьоха» – і одразу розумієш, у Конотопі буде смішно і весело.
Або ось «Серапіонові брати» в голодному й холодному Петербурзі 1919 розі регулярно збираються слухати прозу одне одного, вітаючись: «Здрастуй, брате. Писати тяжко», - топлять грубку рукописами, а до них ввалюється такий собі бородатий партизан у кожусі з білого ведмедя. Я, мовляв, Всеволод Іванов, ночую на столі в редакції «Всесвітньої літератури», почитайте, мовляв, і моє. А «Серапіонові брати», особливо ті що сестри, – такі вишукані, витончені, ходять на читання у мережаних чорних пальчатках, курять пахітоски з мундштуків, аж тут – фронтовик у білому ведмеді з самокрутками. Але ж і не відмовиш – в нього маузер. Зітхнуть «Серапіонові брати», візьмуть від фронтовика рукопис, а там – «Пальми в Сибіру не ростуть» і одразу всім стає весело. Ні, перша фраза, я вам скажу, – то вже половина роману.
Критики, що пишуть про дебютні книжки молодих авторів, часто потрапляють в ситуацію з тим ведмежим кожухом і маузером. «Просили батько й мати, і я вас дуже прошу…» – і очі такі велетенські, щирі, як в кота в чоботях в тому мультику про Шрека, відмовиш – почуватимешся людожером. Та й «батьки» начебто з хазяйської родини – молоде, але беручке видавництво Discursus, яке стильно зареєстроване не в самому Франківську, а в Брустурові. Хто, крім стильних і молодих, може так тролити навіть у бібліографічних даних зарозумілі столичні видавництва, які десь з 2009 року припинили видавати талановиту молодь, і здебільшого лише переманюють одне в одного вже відомих авторів? Але все ж до першої фрази лячно: а раптом лаяти доведеться? Стильні й молоді ще й бігають швидко, в разі чого не втечеш. Але:
І він прокидається. І він – це я, Костянтин Гаврилович Нечай.
І розумієш, що тікати від Василя Карп’юка нікуди не доведеться, бо в автора також є стиль.
Завжди добре, коли автор вміє «розбудити» читача, що вже куняє, заколисаний ритмом прози, несподіваним «не спати!». Вікторії Амеліній це вдається робити з гумором і впродовж усього тексту. Читаючи, я виписував у два стовпчики вдалі знахідки на «макрорівні», які пожвавлюють дію, примушують посміхнутися, наповнюють історію прикольними дрібницями – тобто життям, а не мертвими схемами на картоні, і «сумнівні» рішення автора.
Лівий стовпчик «Вдало» заповнився дуже швидко. Можна було б виписувати ще, але аркуш закінчився. Наприклад, в дитячому будинку з настанням незалежності, у 1991, усі портрети Леніна замінюють на портрети Шевченка, але Ленінів так багато, що Шевченків на заміну не вистачає, й залишаються непобілені брудні чотирикутники на стінах. Або чоловік через місяць згадує, що від нього пішла дружина, дзвонить, тільки щоб довідатися, як вона там, а та одразу збирає валізу і несподівано повертається.
- Видно, я був їй не таким поганим чоловіком, а може, просто з Виноградаря так складно добиратись щодня до центру, – констатує Амеліна вустами свого героя.
Або автослюсар, який мріє про те, щоб до нього в гості нарешті завітав хоч хтось, кому захочеться чаю, а не горілки.
Взагалі, соціальні прошарки, репрезентовані героями цього роману, не полічиш на одній руці. Це і діти-безбатченки й ласі на золоті прикраси педагоги дитячого будинку. (Напрошуються паралелі з нашумілим фільмом «Плем’я», на мою думку, на користь книжки, а не фільму. В Амеліної переконливо подано і тваринні звичаї дитячої зграї, але навіть в найбільшого ледаща залишається не лише тваринне, але й людське. Як ось в того бандита-спонсора, який з якогось дива опікується безбатченками. Так як вміє і розуміє, звісно. По-багатому. Але, саме він, а не рахітична держава.) Плюс до цього вже згадані слюсарі, священники, копірайтери, айтішники й продажники рекламної агенції, туніські вуличні торговці зеленню, арабські поліціянти, ненажерливі президенти, єгипетські блогери й жінки в хіджабах, тубільці-острів’яни, які мирно сусідять на сторінках цієї книжки з цілком неекзотичними бабцями на лавці перед парадним десь на Відрадному (авторка не уточнює, але мені здалося, що Відрадний). А також майданівці, ватні таксисти, беркути, тітушки тощо.
Власне, розмаїття локацій і точок на глобусі, в яких доводиться зачекінитися героєві, щоб відбулася ця історія, теж звертає на себе увагу. Венеція, Туніс, Єгипет, Шрі Ланка, Крим. Не кажучи вже про Київ. Ні, це вже дійсно інше, не хуторянське покоління українських авторів, для яких мотнутися на Цейлон так само природно, як проїхатися в метро на Троєщину. Що логічно, якщо автор пише про взаємопов’язаність людей, людства взагалі, а не представників окремого спального району, нехай навіть такого сильного традиціями, як Виноградар.
В стовпчику «Сумнівно» в мене залишився лише один запис. Але засадничий. Є речі, щодо яких я вагаюся. Ну ось, мовна характеристика персонажів, наприклад. Ну ось, наприклад, текст український, а персонаж бандюк, щодо якого всі в курсі, якою мовою він насправді говорить. Українська не має відповідної субкультури і сленгу, усіх цих «а ти кічу хавав», «стрілок», «лаве» і «береги поплутав» тощо. Навіть львівські бандити непатріотично користуються російською професійною лексикою. І всі читачі про це в курсі.
З іншого боку, якщо подавати їхні репліки російською, доведеться дотримуватися цього принципу і щодо інших персонажів і тоді українською може залишитися тільки мова автора. Вас же не дивує, що Моніка й Генріх у Дольд-Михайлика розмовляють українською, хоча мали б німецькою чи французькою? (Для циркумросійських читачів – Штірліц і Мюллер розмовляють російською. Хоча Дольд-Михайлик – це на два десятиліття раніше Семьонова, але що вже з вами зробиш).
Отар Довженко, який колись писав про Львів у «Я кохаю музику», винахідливо вийшов з такої ситуації, подавши бандитську автентику латинкою. Вийшло дійсно прикольно. Книжку Артема Чапая про подорож Україною я відклав на половині, бо вона стала геть не українською, варто йому було доїхати на мотоциклі до Донбасу, і автор цілими сторінками почав писати діалоги матірною російською. Щось мені підказує, що це неправильно, міру порушено, хоча розумію, що в житті було саме так. Але література – то не посмертний гіпсовий зліпок із життя, а більш складний його відбиток, що вимагає ще й роботи різця скульптора.
В мене є кількарічний досвід технічного перекладача, який переконує мене, що українською перекласти можна все, будь-який складний текст, скажімо, з хімії полімерів чи аерокосмічної галузі, в порівнянні з якими російські діалоги – задачка на один зуб, просто вирішувати її потрібно не в лоба. І в більшості своїй вставки російських реплік свідчать про небажання автора заморочуватися. Коли аргумент про «як в житті» не спрацьовує, такі автори одразу ж переходять до «я так бачу» і «свободи творця». Але проблема залишається.
У тексті Амеліної торговці в Тунісі, цейлонські аборигени й офіціанти у Венеції спокійно спілкуються українською, і це не дивує. Зате київські бандити й завучі у дитячому будинку – російською. Парадоксальна ситуація. Особливо незрозуміло, навіщо завучі. При цьому, усі невеличкі хитрощі-прийоми, які можна було б порадити авторці, наприклад – початок діалогу іншою мовою, а після того, як читач вже зорієнтувався, якою саме, його продовження вже «в перекладі на українську». Але саме так авторка й чинить щодо англійської й арабської мов, і радити їй це зайве. Вона це вміє.
Отож доречно чи недоречно чинить авторка саме з російською і тільки з російською, подаючи її повністю? Мені здається, все залежить від відчуття міри, й від того, чи несе такий прийом якесь сюжетне навантаження. Сумніви не полишали мене до того моменту, коли чи не всі герої цього розлогого тексту зустрічаються на Майдані. І колишні бандити 90-х, несподівано, – теж. І несподівано – з нашого боку барикад, бо Покращення дістало навіть їх. В багатоголоссі Майдану їхня російська несподівано для мене стала цілком виправданою і доречною.
Мабуть, цю книжку можна вважати також першою художньою, а не публіцистичною, в яку увійшла тема Майдану. І навіть ширше – Майданів, бо присутня також і Арабська весна. Ні, я в курсі щодо того, скільки присвячених Майдану поетичних збірок, збірок есеїв та колонок, новел та інших «миттєвих жанрів» зараз виходить. І кілька з них навіть – у тому ж видавництві Discursus. Але саме так, «по гарячих слідах» усе і відбувалося в 2004. Були і збірки есеїв, писаних під час революції, і суспільно значимі вірші, і збірки анекдотів, мемів та навіть пошукових запитів в Гуглі, що характеризували кожен етап революції. Були також виразно кон’юктурні спроби осідлати модну тему і в кіно, від яких не запам’яталися навіть назви, настільки автори навіть не намагалися щось осмислити. Бо осмислення потребує дистанції. Але після цих перших швидких спроб наступило десятилітнє мовчання.
Мені довелося колись брати участь в круглому столі, на якому мій опонент самовпевнено стверджував, що таких текстів не з’явилося взагалі. На щастя, це було вже не так, Майдан-1.0 нарешті з’явився в «Записках українського самашедшого» Ліни Василівни, в «Щоденнику моєї секретарки» Капранових, «Дітях Застою» Кожелянка, «Хрещатик-плазі» Вольвача, тощо. Просто українську літературу треба іноді почитувати. Той перший Майдан, не як кон’юктурна тема, а як підсумок романного життя дуже різних персонажів таки з’явився в романах. Але ця десятилітня затримка, спровокована розчаруванням результатами Помаранчевої революції, дійсно була. Усі романи писалися вже в розпал Покращення, коли розчарування змінилося злістю і ясністю думки щодо задіяних політичних персонажів.
Отож, роман «Синдром листопаду», в якому Майдан-2.0 теж входить в довге життя героїв органічно і драматично, а не «щоб не забулося» – гарний дзвіночок. Можливо, нове покоління прозаїків вже не розкачуватиметься десять років, а відпрацює соціальний запит на такі тексти одразу ж. Принаймні хочеться, щоб в Амеліної з’явилися послідовники, в яких драматичні події минулої зими також були розв’язкою сюжетних перипетій і довгих розмислів героїв морально-етичного плану, які завершуються прийнятим рішенням.
Ця книга – про спів-чуття, спів-переживання, спів-життя навіть. Про те, чи цього досить, якщо за цим не йдуть конкретні дії і допомога. Про взаємопов’язаність всього у світі. Про те, Божий дар чи прокляття, ця здатність співпереживати чужий біль і таке інше. І всі герої врешті решт роблять свій вибір. Якщо говорити про літературних попередників таких ідей, то пригадується «Міжзоряний волоцюга» Джека Лондона й герої «Хозарського словника» Павича, які бачать сни одне про одного «в протифазі» .
Втім, не думаю, що це достатній привід відносити цей текст до «містики», як це зробило видавництво. Окрім цієї дрібки «магічності» текст прекрасно реалістичний, ні разу не павічевський. Якщо й хочеться порадити щось авторці, то це роззирнутися навколо мапою Чорного моря. Можливо, тоді їй не доведеться наступного разу направляти свого героя на Цейлон. Справа в тому, що народ, повсякденне звертання якого дослівно перекладається як «хай я заміню тебе в нещасті», живе значно ближче, на іншому березі нашого моря. Можна сказати – сусіди.
- Генацвале, – кажуть один одному грузини, і значить це саме те співпереживання. Мова не бреше.
Звісно, тоді нікому буде голими танцювати при місяці на першій сторінці, в грузинів з цим строго, але й ці найфантазійніші, «баунті-кліпові», і це відчувається, сторінки теж зможуть обрости плоттю, й ожити, як вся решта тексту. Хоча, якщо герой – рекламіст, може це «баунті» й цілком доречно проскочило, хто його зна.
Авторко, пишіть іще.
Джерело: <a href="http://litakcent.com/2014/09/30/henacvale-amelinoji/">ЛітАкцент</a>
