Галина ВДОВИЧЕНКО. Ліга непарних шкарпеток. Оповідання. – Харків: Клуб сімейного дозвілля (КСД), 2013. – 128 с.

Галина ВДОВИЧЕНКО. Мишкові миші. Казкова повість. – К.: Грані-Т, 2011. – 64 с.

Галина Вдовиченко – авторка досвідчена й «добротна». Її дебютом у літературі для дітей 2011 року стала симпатична історія про «Мишкових мишей», яку з любов’ю й вигадливістю оформила юна, але вже знана художниця Анна Сарвіра. Повноколірне видання з використанням сучасних оформлювальних технологій – лаку, витинання – стало взірцем стилю серед книжок для дошкільнят і молодших школярів. Естетичним рівнем, поліграфічною якістю воно вивищилося над книжками одного зі своїх головних конкурентів, «А-БА-Ба-Га-Ла-Ма-Гою». Вона ж, довго будучи першим та єдиним вибагливим і вимогливим видавництвом, роками визначала передову моду на книжки для дітей.

1

Тож, імовірно, для шанувальників «Мишкових мишей» не надто приємним сюрпризом може стати харківське видання нового твору письменниці. «Клуб Сімейного дозвілля» цього року запропонував малюкам та їхнім татам із мамами переконливу історію про справжню дружбу, вірність і самовідданість. Типову для дитячої літератури тему письменниця дотепно «вдягла» в шкарпетки. І то не зовсім у буденні, а в такий суперечливий і складний їх різновид, як розпарки, що їх добрі господарі вчасно й без докорів сумління викидають. Дехто ж їх носить і так.

Мабуть, саме в середовищі останніх шкарпетконосіїв здатні замислитися про долю «другої половинки» самотньої шкарпетки. Про те, як важко почуватися неповноцінним, одиноким, іноді – зрадженим, і яким треба бути сильним, щоб вірити, що твоя пара колись таки знайдеться, ще до того, як тебе викинуть на смітник чи використають як ганчірку… Метафорично, дорогі дорослі, чи не так?.. Ви обов’язково знайдете тут міточку, нагадування, легкий поштовх до власних рефлексій (що є досить рідкісною властивістю для текстів сучасних українських авторів) про «половинкову» природу людини.

«Статут Ліги непарних шкарпеток: триматися купки й не залишати друга в біді… Радіти радості товаришів, як своїй власній… Діяти злагоджено, як одна команда… Сподіватися на краще. І ніколи не втрачати надії… Не вважати себе вищим від інших».

Нагадую, це – історія для маленьких, не надто досвідчених у соціальних премудростях людей. У перипетіях життя шкарпеток вони здобудуть перші знання про «добро» та «зло» у взаєминах із подібними до себе. І «схема» передання знань і досвіду в цій книжці не викликає жодних сумнівів у справедливості. На мою думку, саме такі тексти слід включати до навчальних программ: вони легко читаються, викликають емоційний відгук у дитини й мають ненав’язливу дидактичну тональність – важливий і необхідний шкільний компонент, у якому сьогодні «ненав’язливість» і чесність частенько кульгають.

Розчарування у книжці чатує на читача аж ніяк не через текст, а через недбале ставлення видавців до зовнішнього вигляду й навіть до коректи. Шрифт книжки дуже зручний для читачів-початківців, однак батькам доведеться пояснювати дітям, що означає вислів «приходить у суботи в гості» (щосуботи? у суботу?). Також треба буде допомагати дитині, яка читає по складах, тобто «наспівуванням», у промовлянні таких «конструкцій», як «кіт вже не спить», «той йде до кота», «ви ж з ним» (де коректор полінувався виправити чергування). А «у два стрибки обігнав» – це чи не «двома стрибками», бува?

2

Художникові Дмитру Скляру вдалося створити образи, але на них і над багатообіцяючою кольоровою глянцевою обкладинкою його робота закінчилась. Усміхнені писочки головних героїв – шкарпеток-шкарп-шкарпетонів-шкарпанів-шкарпук – у декількох позах хаотично розкидані по чорно-білих сторінках видання. Мало того, що вони багаторазово повторюються, то ще й що далі до фіналу, то далі вони від сюжету, а подекуди навіть заперечують зміст. Тож ілюстраціями ці «елементи оформлення» важко назвати. І зовсім не рятують видання вигадані ще для радянських хрестоматій вставки кольорових сторінок із цитуванням відповідного фрагменту тексту.

У мережі можна знайти відгук про «талановите» оформлення книжки, в якій один із малюнків використано 31 (!) раз. Які робити з цього висновки – справа «споживача». Особисто я читатиму з доньками цю історію, однак без гризот сумління, залюбки дозволю їм із олівцями чи пензлями долучатися до її оформлення.

Домалюйте собі книжку.