«Багато вже прочитали? Хто із героїв вам найбільш симпатичний?» – таке питання задав мені засновник «Електрокниги» і видавець Антон Санченко через кілька тижнів після того, як дав почитати «Victory Park» киянина Олексія Нікітіна. Усе не могла взятися до книжки, і лише потім зрозуміла, що то було підступне питання: герої цього роману щоглави повертаються до читача різними боками, і за моєю відповіддю легко було вирахувати, скільки я насправді тексту подолала.

У «Victory Park» перед нами постають фарцовщики і студенти, менти різних рангів, жуліки дрібніші й крупніші. А також їхні жінки. І справді, всі дуже людські, багатьом щиро симпатизуєш, і законослухняність аж ніяк не є мірилом того, наскільки персонаж наблизився до позитивних. Зрештою, у книжці закон порушують усі, й червоною ниткою проходить думка, що чесно в Радянському Союзі жити неможливо.

«Навіщо це писати, а тим більше видавати?» – питання, яке пульсує в моєму мозку завжди, коли я запихаю в нього чергову свіжонаписану річ. Упередження щодо цієї книжки посилювали три фактори. Мова – російська, період дії – глибокий совок 1980-х, жанр – реалізм. Совкодрочерство нав’язло на зубах так само, як і антитоталітарна чорнуха. До честі Нікітіна треба сказати, що замилування часом, коли «дерева були зеленіші, а дівчата молодші» він стовідсотково уникає. Це справді реалізм, без приставки соц-, міцного флоберівського розливу. Мене колись вразили зізнання автора «Пані Боварі» про те, як ретельно він майстрував кожен епізод. Подумалось тоді, що нашим сучасним авторам цього дуже бракує. Тут Нікітін на рівні – я не зловила жодної фальшивої характеристики або деталі. При тому, що сюжет він часто закручує аж до створення підпільної антирадянської комуністичної організації в столичному парку. Ну, хіба що розуміння про справедливість у нього на рівні ХІХ століття. Йому вдається на всіх сюжетних поворотах не впустити читача в безодню безнадії, тому коли симпатичні герої вчергове виходять із передбачуваного піке, з’являється присмак казковості.

Але це все про майстерність оформлення. По суті ж: навіщо зітканий цей майстерний килим, до якого вплетені нитки виробничого детектива і великої підлоти міліцейського начальства, пасторальної любові у ще-всіхньому-Криму і розслідування вбивства?

Спочатку мені здалося, що саме вправність і достовірність тексту є самоцінною, оскільки показує переконливу картинку системи-яка-не-могла-існувати. У ній просто неможливо було діяти чесно, за людськими і Божими законами. Навіть святі в цьому апокрифі не без гріха – як-от легендарний «старий» Багіла, провидець, колишній махновець, утікач зі сталінських таборів не гребує спілкуванням з колегами своїх колишніх катів. А митарі зрештою виявляються власниками світлих душ – коли враження відстоялися, Алабаму, який кришує дрібний криміналітет у винесеному в заголовок парку «Перемоги» на околиці Києва, назву найбільш симпатичним персонажем.

Одним із аргументів на користь «Victory Park» серед інших літературних панорам радянщини є його українськість. Попри мову, автор таки закорінений у тутешні реалії, і виважено аналізує особливості строю саме в Україні, порівнюючи із жорстким варіантом азійських республік і більш демократичним – балтійських. Та все ж, здавалося, час уже лишити цей період історикам.

Актуальність роману Олексія Нікітіна я зрозуміла на третій місяць війни. Коли в кожне чергове перемир’я на сході України, щойно видихали від підрахунку вбитих, очі округлювалися питанням: «Як далі жити з людьми ТАМ і звідти – тими з них, які голосували за ДНР і ЛНР, кликали російські війська і навіть у статусі біженців ганили все українське?» Ми так і не почули Донбас – бо жодного врозумливого меседжу не прозвучало – зате палко захотіли зрозуміти, хто ці люди і як знайти з ними точки дотику. І дуже влучно сказав поет Василь Голобородько, який виїхав з Луганська, коли вже бомби падали на сусідні будинки, а в магазинах не було хліба: «На Донбасі завжди вважали, що незалежність України – це щось тимчасове. Вони продовжували жити у Радянському Союзі – цінності, поле, топоніміка, пам’ятники, ретроспекція радянських пропагандистських фільмів на телебаченні. За радянськими пам’ятниками – Лєніну, Дзержинському – стоїть російський імперіалізм, русифікація і кремлівська влада на всій території бувшої Царської Росії».

Стан України я б порівняла з хворим, ураженим раком. Зараз ми на стадії хіміотерапії, болючої, з купою побічок, але з надією на одужання. І тим важливіше пильнувати метастази совка, який, виявляється, не є чимось віджилим, притаманним лише літнім людям. Ініціативами типу «Заховай бабусин паспорт, щоб вона не проголосувала» не відбудемося. Люди, які наковталися радянської свідомості, ще зовсім не старі, і їх багато. Навіть із роману можна побачити, що цей світогляд притаманний був уже студентам. Хай які милі, люди просто змушені були вибирати одне з двох: або бунтувати, або жити за законами системи. Бути чесною людиною обабіч – нереально, совок дістане тебе в найбуденніших речах. Бунтувати ж небезпечно для життя. До речі, крім вищезгаданої організації, ще одним осередком бунту змальовано Донбас, шахтарські профспілки.

Чому Одеса дала відсіч, Запоріжжя – із найдовшим проспектом Лєніна – риє шанці, а Луганськ і Донецьк підтримали сепаратистів – прямої відповіді на це питання у романі «Victory Park» Олексія Нікітіна, звісно, немає. Там навіть не написано, як розвивати антисовковий імунітет. Але детально розібрано, якими отворами і в яких ситуаціях радянське мислення і спосіб дій проникає в структуру особистості. Це треба вивчати одразу після першої медичної допомоги, для усвідомлення необхідних реабілітаційних ідей і заходів на всіх рівнях, починаючи від міжособистісного спілкування.

Victory Park: зрозуміти совок, щоб почути Донбас.