Пам’ятаєте про негрів з «Москва-Пєтушкі», які живуть у Сибіру, бо ніхто окрім них там жити не може, а раз на рік туди з Житомира привозять вишивані рушники, і негри на тих рушниках вішаються?.. Нині нас навчать, як повіситися на рулоні туалетного паперу; до цього і темношкірий хлопець додається – у романі Гаськи Шиян «Hunt, Doctor, Hunt». Згадка про Єрофеєва тут не випадкова – у його поемі стосунки героя з реальністю такі саме чудернацькі, як і у творі Шиян. Але він принагідно має чим виправдатися – алкогольним маренням, скажімо. Наші герої, які теж начебто проживають «спільні дні у медикаментозно-ліжковій нудьзі» чи вештаються світовими наркопритонами, насправді у штучних стимуляторах потреби не мають: їхня викривлена реальність і без того збиває з ніг.
Є в авангардних творах – і «крайнє правих», і «крайнє лівих» – одна здебільшого непередбачувана річ: то детально накопичена і достеменно виписана реальність всіляких нових реалізмів перетвориться на сюр, то експресіоністичне спостереження за спостерігачем, схоплене у хвилину переживання, обернеться раптом чи не на фактограму. «Hunt, Doctor, Hunt» – здається, другий випадок. Принаймні, саме доведене-на-рівні-відчуттів претендує тут бути таким собі естетичним кодом. «Реальність зіткана з матеріальних проявів наших відчуттів», – сповіщає нам протагоніст роману. І ми для годиться уже готові йому повірити, аби-от у львівських лікарнях не гоїли наслідки від розриву шумових снарядів і артрит, набутий заробітчанами ув Італії, а темношкірий студент-медик зі Стрия не засвідчував би смерть Путіна. І що тут є реальним? А жаданим?
Спиридон-Мунір-Пабло-Августо Магалайс живе водночас і бурхливим божевільним, і повільним тривіальним життям. Народився десь у Бразилії, приїхав на навчання до медичного інституту у Тернопіль, прописався у Стрию, чекає на інтернатуру у котрійсь зі львівських лікарень. Перед тим, як взятися до роботи подорожує до Ріо (це його останні канікули, зрештою); зупиняючись на зворотному шляху у Голландії, повертається в Україну.
Чи то виробничий роман, чи то роуд-сторі. З однією надцінною вказівкою, яка не лише лагодить у цій оповіді «фільтри сприйняття», а власне є її історією – триває весна-літо 2014 року.
Всі дії і роздуми Спиридона є спробою нормалізувати відчуття людини, яка опинилася посеред війни. Його екзистенція – це не спостереження чужинця (яким він, попри колір шкіри і біографію, не є – адже, як справедливо зазначає кмітлива прикордонниця, «подивись, точно не москаль»), це переживання шокових ефектів від зміщення кордонів між «своїм» і «чужим».
Інше питання, що спроба ці кордони осягнути формує у романі Шиян такі собі ґратки, які скеровують шок від чужості того, що відбувається, у щільні моралістичні або ідеологічні заготовки. І тут у «Hunt, Doctor, Hunt» стається найцікавіше: його герої (яких, правду кажучи, між собою не розрізнити) щосили опираються готовим сценаріям, моралі – окрім іншого. Зрештою, «час від часу персональна Голгофа потрібна для серця».
Від початку ми маємо справу з патологією. Місця дії – показово екстремальні: інфекційне відділення лікарні, бразильські фавели, занедбанні голландські сквоти, зачинений туалет пасажирського літака, ятка у пішохідному переході. І навіть назва роману є найменуванням хвороби. Синдром Ханта – один з різновидів лишаю. І саме на нього хворіє дівчина Чуєш-о-Чуєш, ми кілька разів читаємо про її запалені опухлі вуха, яких торкається Спиридон – напрочуд еротично, відзначу; так, еротика і лишаї. Отже, присвоїти собі відхилення від норми – це перший спосіб пережити шок, що його пропонує «Hunt, Doctor, Hunt».
До другого рецепту нас скерує, перед усім, також назва. Окрім Синдрому Ханта у ній зашифрована ще й відома пісенька-лічилка «Run, Rabbit, Run» Фленегана й Аллена. Та кролик, який має врятуватися від мисливця, і сам натомість перетворився на мисливця. До речі, ця пісня була страшенно відома у часи Другої світової (є навіть версія «Біжи, Адольфе, біжи»), але належить вона у творі не «воєнному» контексту, а «популярному». Меми, попса, рекламні салогани створюють щедрий пласт роману. Вони є тут позірно ігровим елементом: процитуй рекламу, скеруй на популярний ролик з ютюбу, зацитуй френда з фейсбуку – і тим самим покажи, яку дурню собі думали модерністи, намагаючись зробити слово простором перетворення світу. Механічний повтор чужих слів, чужих дій, готових думок – от маємо і другий спосіб разом зі Спиридоном пережити і засвоїти шок.
І нарешті, близько сполучений із відтворенням «тексту культури», наступний спосіб – нудьга, що її спричиняє одноманітність повтору у безперервному пошуку «задовільної» реальності. Між цитатою і дією в романі є певна лакуна (назвемо її, мавпуючи високочолих розповідачів «Hunt, Doctor, Hunt», витисненням проміжних джерел). Її посідає стьоб. А стібатися доводиться, наголошує Спиридон, «щоб не здуріти».
Стьоб у романі Шиян є чимось на кшталт рольового вибачення (зазвичай у цій функції постає не стьоб, а іронія). Вибачення це стосується того факту, що оповідач бере на себе роль, яка викликає у нього відчай і відразу. А адресується воно далебі не тільки до себе подібних, а у першу чергу самому собі. Знуджене безкінечне говоріння є в романі способом зберегти себе і відтак джерелом провини (перед «своїм» читачем?). І навіть загін бойових хрущів, натренований винищувати колорадів (чий проект розробляють герої), від того не врятує.
Герої Шиян говорять, багато говорять, просто щоб говорити. Слухачі ані авторці, ані її персонажам не потрібні – слово тут не рецептивне, а перцептивне: воно переживається у вирі безпосередніх відчуттів. Воно наближене до фізичного болю, яким, – декларує Спиридон, – можливо відволіктись від болю душевного. Говоріння відбувається навколо нав’язливої ідеї. Якщо послідовно викоренити увагу до теперішнього, має зникнути і саме відчуття теперішнього, чи не так? Говорити без упину, говорити ні про що і без приводу, бо коли на мить зупинишся, доведеться визнати, про що сам ти мовчиш… ла-ла-ла-ла-ла-ла...
«Обличчя Путіна ввижається мені навіть в олії, розлитій на пательні. Вчора мама смажила котлети, а я дивлюся: реально його лисий череп там шкіриться. Гори в пеклі – думаю собі».
«І кожного року, напившись, думали випустити в озеро крокодила. Цьогоріч усі уявляли, як крокодил уже там, великий і голодний зжирає Путіна, який приїхав сюди з друзями відзначити офіційне оформлення стосунків з Кабаєвою».
«Ну смотрі: “Вишньова сова retweeted Путин мертв! Ленин исчез!”. – Как же жить то!? Лєніна нєту!».
«Hunt, Doctor, Hunt» – це дві історії. В одній дівчина потрапляє до лікарні, де знайомиться зі студентом-медиком; вони – самотні та зачинені у палатах – трохи закохуються один в одного. У другій молодий хлопець подорожує світом, зустрічаючи давніх коханок і нових друзів, потрапляючи в авантюрні пригоди і наркотичні тріпи. Одна історія про ізоляцію, яка має на меті запобігти розповсюдженню інфекції. Замкненість лікарняного простору тут корелює і з приватністю закоханості, і з політичною самотністю країни-у-біді. Друга історія – про взаємовпливи і зв’язки, про те, яким важливим є контакт між людьми і країнами, та, зрештою, про наслідки нашої залежності від інших. Там, де в першій частині є дотик до наболілого вуха, у другій – кунілінгус у громадській вбиральні. Наочне протиставлення, що й казати… Та зрештою, і Спиридону доведеться повернутися до інфекційної палати.
Кожна попередня спроба «ужитися» з шоковими ефектами викликає наступну а, разом з цим, розуміння того, що ці дії є ні правильними, ні хибними, вони просто спровоковані, дії у відповідь. Будь-який наш спосіб унормувати війну – запрограмований крок у стратегії противника… Натомість способи засвоїти шок чужості, аби бути дієвими, мають бути непередбачуваними. Такі-от як чорношкірий хлопець у інфекційній лікарні Львова, де навіть повіситися на туалетному папері не вдасться (а як хочеться!), бо «ще зовсім недавно тут засоби гігієни дарували на Миколая». А значить, «використовувати арсенал доступних засобів – наша основна стратегія».
Одна польська літературознавиця зауважила: з позиції читача все у творі є потенціальним. Дотепно. Щодо «Hunt, Doctor, Hunt» ще й справедливо. У книжці Шиян все – на рівні потенціалу. Її персонажі чудернацькі, граничні – темношкірий українець, бородата дівчина-терористка, 12-річна вагітна дружина наркодилера. За рахунок цього вони є майже алгебраїчними функціями: витримають безкінечний ряд підстановок, не міняючи своєї суті. Її локації – транзитні не-міста: літаки, аеропорти, лікарні, апофеоз яких – пішохідний перехід. Зрештою, вони є лише простором фантазму про сильну самотність і недостатню ізоляцію. Її історію важко почути через шарудіння безкінечних балачок. А говорить натомість одна і та сама людина, якій чогось закортіло ховатися за рисочками модельованих діалогів. Парадоксально: у цьому жмутку умовностей, які будь-якій книжці чести не зробили б, постає чітка, цілісна, майже модерністична реальність, «верифікована» тим моментом, коли переживається руйнація рубежів – нашими веселими часами.

Чорний доктор.