Будь-яка казка чи легенда має неабияке значення для виховання підростаючого покоління. І скільки вже існує людство, вони не втрачають свого образно-художнього впливу на формування світогляду, моралі, творчої уяви, манери оповіді й збагачення словникового складу як дітей, так і дорослих. То ж і не випадково високохудожня народна казка користується особливою популярністюй любовю широкої аудиторії хх шанувальників, віками успадковується як дорогоцінний скарб духовної культури українського народу.

Проте поряд з народною казкою активно розвивається й літературна, творцями якої є майстри художнього слова. Витоки її засвідчені і в творчій лабораторії таких письменників нової української літератури, як Марко Вовчок, Пантелеймон Куліш, Іван Франко, Борис Грінченко та ін. Серед них достойне місце посіли й митці січеславського краю – Яків Кухаренко («Вороний кінь»), Іван Манжура («Іван Голик», «Трьомсин-богатир», «Чорт у наймах», «Злидні. Осіння казка», «Казка про хитрого лісовина», «Лиха година», «Пан брехун»), Михайло Комаров («Не забудь мене»), Грицько Кернеренко «»Правдива казка»), Павло Коробчанський («Панна Івона»), Василь Корнієнко («Запорожський клад»). До цієї когорти митців належить і Еліна Заржицька, яка, продовжуючи творчі традиції своїх попередників, вкладає у зміст кожної казки стільки любові, ніжності, теплоти народної мудрості й повчання, скільки їй дозволяє життєвий досвід і творчий запал фантазії плекати високі пориви дитячої душі до справедливих, благородних вчинків її казкових персонажів.

Дотримуючись усталених мовно-літературних норм народної казки, пані Еліна створює свої зразки літературної казки на основі фольклорних традицій та сюжетних і говіркових особливостей тієї місцевості, де проживає й добирає колоритний фактичний матеріал для творів цього жанру, в якому з покоління в покоління передавалися легенди, перекази про історичні події, цікаві бувальщини, красу і велич природи, її рік, озер, степових просторів, правічних лісів і, звичайно ж, про мудрих, досвідчених життєвими випробуваннями мешканців козацького краю та їх допитливих хлопчиків та дівчаток.

«Великий Луг над Дніпром. Казки і легенди» – четверта книга її письменницького набутку й перша проба пера в жанрі літературної казки. Вона складається з трьох частин, у кожній з яких по 10 цілком самостійних творів.

Перша частина присвячена казкам про тварин. У заголовках кожного твору криється та цікавинка, яка спонукає до читання, як от: «Про самотнього кабанчика», «Як дружба допомогла кабану та качці від мисливця врятуватися», «заєць та чарівний барабан», «Як жаба ненажерливій щуці помстилася», «Я к горобець легкого життя шукав».

У другій частині йдеться про Сонячного чоловічка, рибалок, русалок, славних музик та відважних лоцманів, дотепних і сміливих козаків, про жадібність і пихатість людської вдачі тощо.

Третя частина містить цікаві оповіді про те, як з’явилися бджоли, червона калина, комети; чому річка Сура – мокра, чому Земля з Небом посварилися, легенди про трьох братів, кам’яну бабу і звичайно ж, про вродливу й кмітливу чорнооку козачку Стешу.

Але про що б не розповідалося в кожній частині цих самобутніх казок і легенд, усі їх пов’язує дороге для українців місце дії казкових героїв і звичаєві устрої: «...на березі Славути-Дніпра, якраз напроти Кодацького порога, село стояло. Мешкали в тому селі лоцмани, що через небезпечні дніпрові пороги кораблі та плоти переводили. Чи не найдосвідченішим серед місцевих лоцманів був старий Охрім. Жив дідусь у маленькій хатинці разом з єдиним онуком Михайлом, якого старий лоцман змалку своєї справи навчав». Адже мудра наука для дітей, яка допомагає їм долати життєві труднощі, зростати працьовитими, чесними, свободолюбними й сміливими, чуйними до біди людської, бути завжди надійною опорою батькам і достойними синами та доньками України – це велика наука народної педагогіки, яка споконвіку засобами художнього змісту казок і легенд виховували й виховуватиме в молоді високі ідеали гуманізму, формуватиме в їх чистій душі пошану до добрих вчинків й огиду до всього антилюдського.

Наслідуючи композиційні традиції зачину й кінцівки народної казки, Еліна Заржицька не випадково завершує свої твори як співбесідник звертанням до слухача, щоб він зробив висновок із прослуханого чи прочитаного: «Знаєш, любий друже, як у давнину казали?» і подає низку повчальних порад відповідно до змісту казки типу «Лінощі – гірші за хворобу. І ще: праця людину годує, а лінь марнує. Праця – людині окраса, а ледарство – ганьба», «Навіть маленька комаха може мати велике серце», «Не дивися захланними очима на чуже добро, бо це на тобі окошиться», «Ворона каркає на лихо» тощо.

Оповідна манера будь-якого твору письменниці вельми проста і щира, лагідна й насичена порівняннями, метафорами, епітетами, гіперболами, що сприяє розвиткові творчої уяви, спонукає до осмислених вчинків і дій персонажів, усвідомлення того, що є добром, а що – злом. Більше того, авторка залучає до своїх творів такі важливі чинники виховання, які пов’язані з місцевими назвами, звичаями, історичними подіями, народною творчістю, побутом і традиціями мешканців козацького краю. Таке суцвіття художніх засобів і творчих прийомів, безсумнівно, не тільки збагачуватиме лексичний запас і розвивати пам’ять юного покоління, а й прищеплюватиме любов і цікавість до книги – джерела знань і науки, до тих загальнолюдських ідеалів, які формуватимуть висококультурного громадянина України.

Тож, шановні батьки, коли ваші улюбленці звертаються: «Розкажи мені казочку, мамо», а чи татуся просять розповісти легенду, даруйте їм цю щасливу, неповторну мить знаттєлюбності й чарівності родинного спілкування, розкриваючи красу й силу художнього слова в пізнанні таїни цікавого Всесвіту.

Розкажи мені казочку, мамо, а татусь поведе у легенду....