Я не знаю, як це сформулювати. Тобто мав би знати щось таке про «щільне письмо», надфразні єдності, тексти й інтертексти тощо, я ж був студентом. Мова має таку властивість як надлишкове кодування, здатність до відтворення смислу при втраті частини повідомлення. І таке інше. Тексти теж зазвичай надлишкові більшою чи меншою мірою.

Але є книжки, які можна без втрати смислу прочитати по діагоналі, схоплюючи перші фрази абзаців, таким рідким текстом автор доїться. А є текст, у якому ложка стоїть сторчма, як у сметані. Усю водичку з літер ретельно відтиснуто на сепараторі (це не політичний, а молочарський термін у даному випадку). Усю надлишковість скорочено до останньої межі. Лапідарними називали авторів написів на надгробках. Anno – RIP. І лише одна фраза, що залишилася від людини. Деталі – в рисці між двома датами. А деталі і є життям.

Кажуть, що тексти 1 легко читаються. Без шкідливих наслідків. Тобто іноді взагалі без наслідків. Що читав, що радіо слухав. Бо думкам у них настільки просторо, що вони іноді лякаються власного відлуння. Так пишуть детективи зі словником у 500 зачовганих слів. Перечитувати такі книжки не те що не хочеться, а фізично неможливо, як тільки інтригу зруйновано розгадкою. Тому їх автори дуже ображаються на спойлери.

Тексти 2 йдуть важко, насуху. Треба іноді відсапатися й обдумати прочитане. Читав би твіттер Гемінгвея, багато би думав. І плакав над оповіданнями з шести слів. Але він писав так задовго до винайдення інтернету. Твіттер винайшли під його стиль, а не навпаки. Тому все норм. Звично доводиться відтворювати оте пропущене надлишкове кодування, як нетямухи нормани спочатку збиралися розбавляти перегнаний коньяк водою, щоб знову отримати з нього вино. Добре, що їм не вдалося. Такі тексти, як правило, включені в якесь ширше мереживо смислів, знайомих усім ситуацій, мандрівних сюжетів, класичних текстів від Гільгамеша до Патріка Модіано, спираються на них, взаємодіють із прочитаним людиною раніше, подають нам уже «спірітус віні», воно ж «аква віта».

Але є тексти, які безперспективно аналізувати в даній системі координат. Вони начебто не сухі, начебто багатослівні, начебто з надлишком абсолютно зайвої непосутньої інформації, але саме завдяки цьому в кожному їх реченні, в кожному абзаці несподівано вигулькує цілий світ. Це як пляшка шампанського, що вибухає в літаку на висоті 10 тисяч метрів. Так, я перечитую Гаську Шиян – Hunt, Doctor, hunt, уже щоб зрозуміти, як це зроблено.

Цю книжку можна навмання відкрити на будь-якій сторінці й знайти сюжет, вартий повноцінного оповідання, розказаний кимось із дійових осіб похапцем, лаконічно, з економією мовних зусиль, наче в авторки не безліміт, а якийсь дорогезний роумінг. Ну ось, наприклад:

Стор.67.
- І ще, візьми телефон регуліровщика Руслана з кордону. На всякий случай.

Брати-близнюки, один із яких називався Русланом, жили в селі Поповичі під кордоном і створювали ефект із байки про перегони зайця і черепахи, бо один мельдував вас на українському, а інший на польському боці. Вони налагодили перетягування через піший перехід контрабандних товарів. Місцеві мешканці, як мурахи, зносили на їхнє подвір’я цибулю, автомобільні шини, м’ясо, жіночі прокладки, чоловічі светри, а іноді цілі фури ВМХ велосипедів і скейтерських кросівок, які волокли на собі селянки в барвистих хустках Серед усього цього краму, розкладеного, як на східному базарі, просто посеред сільського багна походжали індики та Руслан із віялом дрібних, засмальцьованих купюр і ключами від «семьорки» в руці.

Між тим, герой просто летить у відпустку в Бразилію, бо «пора валить звідси», але не шукає легких шляхів: добирається до літовища пішки через Польський кордон. Все як у житті. Все як в українців. Жодних голлівудських штампів.

Стор.13
Спиридон співав госпел. Тобто співати він міг будь-що, але так вийшло, що його одногрупниця, студентка-медик, злигалася з ув’язненим тюрми „тридцятка” і вирішила з ним розписатися. Ув’язненим для побачень це необхідно. Для чого потрібні побачення з ув’язненими дівчині з заможної сім’ї, з квартирою і машиною – невідомо, але як виявилося, таких багато. Ну і, напевно, вона надивилася американських фільмів, тож думала, що негр на тлі зеленої олійної фарби виглядатиме фактурно.

Між тим, авторці потрібно було тільки сказати якось читачам, що головний герой негр і звідкіля він, такий «типовий» для Львова, взявся в її тексті. Втім, таємниця питомо «бразильського» імені Спиридон залишиться нерозкритою.
Цю захопливу гру з читанням навмання можна продовжувати. «З цього можна зробити не кілька оповідань», а кілька збірок оповідань – кількадесят або й кількасот новел. Це вам не байку про Язикату Хвеську до розмірів роману розтягувати чи три тлустих томи мучити Івана Карповича. Авторці кортить сказати все і зараз, і цьому є своя причина.

Оте начебто «надлишкове», начебто непосутнє, яке начебто не рухає сюжет, створює своєрідний ефект. Цей текст – як зріз якогось вселенського мурашника за склом, зі своїми мурашиними лабіринтами, комірками й мікроісторіями. І мураші продовжують жити та вовтузитися і після втручання експериментаторів. Текст кричуще сучасний, це відбулося з нами тільки вчора і ще, власне, триває, як ось промови Чуркіна в Радбезі ООН по телевізору. А щось авторка озвучує чи не вперше. Як ось страхи львівських наречених, що жениха призвуть на війну до вже призначеного весілля.

Hunt, Doctor, hunt – перша українська книжка, написана двома пальцями на мобільному телефоні. І лайки у фейсбуку ці фрагменти щедро зібрали ще до того, як Видавництво Старого Лева видрукувало їх книжкою на папері.

До цієї безумовно позитивної події призвела подія сумна: авторку поклали в лікарню і знерухомили на кілька тижнів. Книжку, власне, і названо за синдромом Ханта (пошкодження лицевого нерву), який їй діагностували, а різноманітні лікарняні історії сусідок по палаті дали поштовх сюжету. Вона дуже тілесна, але не в смислі сексуальності. В тіла, виявляється, є й інші функції. Життєдіяти. А історії сусідів по лікарні і зараз читаються не гірше за «Декамерон» Боккаччо, що виник за схожих обставин, але написаний ще пером, а не на смартфоні. Але це й пояснює, чим письменник відрізняється від нормальних людей: щоб перемогти недугу й спростувати невтішні прогнози лікарів, йому достатньо вигадати персонажа, «уявного друга», й довірити йому, а не собі, розбиратися у графіках чергування товщих та тонших сестричок та умовляннях прийняти крапельницю вередливих грузинів із сусідньої палати, які, до того ж, виявляються вірменами. А через деякий час авторці в цьому лікарняному світі стає тісно, і вона випускає свого нетипового героя на волю – у Львів, в Україну і далі скрізь, аж до Бразилії з Голландією.

Це, до речі, вже можна вважати спільною рисою молодої прози, що прийшла за двотисячниками. Їхні герої вже якісь дуже легкі на підйом глоубтроттери, що пересуваються світом легше, ніж я налаштовуюся на мандрівку з Академмістечка до Дарниці. Це вже не «Московіада», а якась «Глобаліада».

Гасю Шиян важко назвати дебютантом. Вона вже переклала книжку букерівського лауреата Ді.Бі.Сі. П’єра і весело провела перший на наших теренах краудфандінг задля її достойної промоції на Львівському форумі, вона – знаний фотограф, мандрівниця і тревелогер (о боже, як це сказати по-нашому?). Тобто авторка належить до «заблукалих двотисячників», яким саме бурхливе життя заважало знайти дорогу до видавництва. Аж тут лікарня. Найкраще місце для чорного гумору. Проте це чи не перший випадок, коли такий гумор демонструє не якийсь доктор Хаус, а його пацієнт.

Проза на мобільному телефоні пишеться дуже орнаментальна, мережана, з безліччю відволікань на оповідки сусідки-заробітчанки з Італії і на розгорнуті порівняння, варті окремих оповідань. На сайтах анекдотів свого часу для такого ввели окремий жанр «випадок із життя». Це вже більше за анекдот, але ще не тягне на оповідання. Думаю, цьому сприяли розміри екрану смартфона. Слідкувати ж за фабулою за такої манери письма буває доволі складно. Втім, життя не потребує фабули, лише цікавих подробиць між двома відомими наперед точками. Життя з цього тексту фонтанує. Підслухані діалоги, кумедні ситуації, випадки з життя інших героїв, пародії на тексти з жіночих журналів, що претендують на всезагальне знання про чоловіків та жінок. Важливі для руху сюжету подробиці губляться в цих орнаментальних розсипах значно краще, ніж у страдницьких українських детективах, і читач довго ламатиме голову, чи ці подробиці важливі, чи це просто необхідні атрибути сучукрліту. Бо який же сучукрліт без сексу в літаку з одноокою бородатою жінкою?

До речі, знову про «Московіаду». Для сучукрліту все починалося екзотичним (а спробуй ще знайди негритянку у 1980-ті, навіть у Москві) сексом із негритянкою в душовій гуртожитку літінституту ім. Горького, і певний час було «візитівкою» цієї молодої літератури. Саме це відрізняло її від спілчанських соцреалістів, у яких, як відомо, – «секса нєт». Але ж прийом приївся, бо автори перепробували вже, здається, скрізь, і все, і з усіма, й жодного епатажу вже не залишилося й дрібки. Вже не екзотика, але атрибут. Тому оцей потрійний гротеск від Гаськи Шиян, сподіваюся, мусить тему нарешті закрити, –
в літаку на Ріо-де-Жанейро,
на висоті 10 тисяч
в кабінці туалету,
з одноокою,
бородатою жінкою.

Хто може краще, нехай зробить краще. Ще й герой за двадцять років сам устиг стати негром.

З „Московіадою” текст єднає ще одне. Я вже колись писав про це. Сучукрліт десятиліттями ігнорував Москву. Його історії розгорталися будь-де, від Мексики до антарктичної станції „Академік Вернадський”, лише не в колишній імперській столиці, з якої тікає і Андруховичів поет. Біла нецікава пляма на мапі текстів. І ось виявилося, що в нас там залишилися недовершені справи. І навіть в тих же химерних підземеллях під Кремлем.

Спойлерити далі не варто, хоча переказувати цей текст те ж саме, що переспівувати Карузо. Деякі книжки можна прочитати тільки самому, і тільки в повному викладі, а не в конспекті.
Присутність фрагментів у фейсбуку, думаю, сприяла їхній появі вже виданою книжкою, бо їх лайкала і головна редакторка ВСЛ.

Розвіданий Гасею шлях до книжки, через фейсбук, останнім часом стає доволі модним маршрутом. Тут можна згадати й „Щоденник україножера” Івана Семесюка, й колективний „Літопис самовидців” про Майдан, і Бондареву добірку фейсбучних віршів й афоризмів „Пісні пісні”. Але питання цілісності книжки, яка постає суцільним текстом з розрізнених дописів різного часу, контексту й настрою дописувача досі не зняте. Висмикнуті зі звичного середовища, з правильного дозування, з контексту, активних посилань і часу на таймері, ФБ дописи якось блякнуть. Інтертекст, а з ним і шарм, зникає. Бо література теж в принципі про це ж, тільки цитують не блог Наєма, а поему Гомера. Там інтертекст інший, триваліший. Післясмак триває вже кілька тисячоліть.

Гася чи не перша спробувала оті фейсбучні „статуси”, які збирають так багато лайків, але безпорадні на папері, поєднати не стрічкою, а походеньками свого „уявного друга”, чим далі від перших сторінок, тим більш осмисленими, корисними для розвитку сюжету і нарешті з усвідомленням місії цього львівського чорношкірого медика-інтерна. Констатувати остаточну смерть совка.

Глобаліада Гаськи Шиян.