Антон Санченко. Левантійські канікули. Київ: "Темпора", 2014.

А й справді, Україна – віддавна морська держава, а от в літературі (як дорослій, так і дитячій) відрефлексована мало. Дуже мало.

І спроба Антона Санченка додати до напрацьованого Трублаїні вкупі з Качаном – справа важлива, безумовно. Отже, в очікуванні морських пригод школярів Дениса та Сергія, розгортаємо "Левантійські канікули". Початок – обнадійливий: швейцар місцевого ресторану з'являється в школі замість батька-моряка і грає роль капітана. Історія не нова, вона вже, до певної міри фольклорна, але – годиться.

Хлопці потрапляють на суховантаж у якості "практикантів" і виходять в море – теж обнадійливо і обіцяє неабиякі пригоди.

Але тут і далі і набагато далі цікавих підлітків, для яких, судячи з анотації і писались "Левантійські канікули", чекає велике розчарування. Корабель пливе. Пригод немає. Натомість багато-багато термінології, розлогих стилістично "важких" конструкцій-пояснень. Ну, наприклад: "Мій юний друже! Якщо колись у майбутньому вам, капітанові судна, доведеться поспішати в той шлюз, найбільший у Європі, не забудьте заздалегідь перепитати у диспетчера, у трикамерному чи однокамерному вас планують прошлюзувати. Вони, звичайно, поруч, три "сходинки" трикамерного, у якому судно поступово спускається з камери в камеру, та однокамерний, де всі ці сорок метрів донизу долаються в один прийом. Але якщо вже прицілився у трикамерний, а диспетчер шлюзу несподівано переграв і направляє в однокамерний, вивернутись буває непросто…." Тут зупиню цитату, бо невеликий обсяг відгуку не дозволить розгортати всю цю "спецуху" на всю широчінь.

Або ж на чотирьох сторінках з усіма нудними подробицями надається інструкція із зав'язування морських вузлів. Або абетка Морзе. Не виключаю, що комусь із дітей буде цікаво, але для динаміки розповіді – це смерть.

Чим більше читав, тим більше здавалось, що хлопці на судні – то лише фон, аби розповідати старі морські байки та придибенції, здебільшого виказуючи неабиякі знання морської термінології. Часом виникають і геть "побічні" історії, як, скажімо, історія "гріхопадіння" капітана китобійної флотилії Соляника, яка й досі всяк інтерпретується старими моряками в Одесі. Доводилось чути від письменника Івана Гайдаєнка, який із Соляником близько знався… Історія, чесно кажучи, не підліткова і тим більше не дитяча.

Всі свої глибокі знання про море і пароплави, а також про життя моряків вклав автор у "Левантійські канікули".

А що ж тимчасом поробляють наші герої Сергій з Денисом? Ну, на 209-й сторінці оповіді герої чесно зізнаються: "Іще б нічого, якби про машину нам хоч щось розповідав, - підхопив Денис, - А то тільки фарбуємо і драїмо весь час, з-під пайол не вилазимо. (бідний мій комп'ютер, навіть він слово пайол підкреслив) А Дід іще й кричить: що, каші мало їли, з якоюсь трьохходовою пробкою справитися не можете, а вона закисла, не розходиш, її бензинчиком би – і на ніч залишити, піде тоді як миленька, а так – зламали гайковий ключ на 22, і ще й кругом винні".

Але під кінець тристасторінкової повісті нарешті стається "пригода": всі дорослі члени екіпажу, включно з морським вовком-капітаном потруїлись…рибою. І діти ведуть корабель до рідних берегів. І в перше (що моряки потруїлись рибою) і в друге, що діти самотужки довели корабель куди треба, навіть мені, старому чоловікові, повірити важко. Тож чи повірять недовірливі наші теперішні тінейджери – не знаю.

Окремо хотілось би сказати про мову роману, вщерть переповнену русизмами і численими кальками з російської. Готовий повірити в те, що морська українська термінологія чекає на своє повноцінне творення, але замінити російське "сухогруз" на який-небудь "суховантаж" можна було б… Та якби тільки "сухогруз" - подібного добра в повісті повно.

Не знаю, як Антон Санченко, а я завжди знав, що талант писати для дітей – це талант окремішній і особливий. Тому його наявність навіть у доброго "дорослого" письменника – необов'язкова.

"Левантійські канікули": пригода, в яку важко повірити.