Навіть той, хто не знає імені Антона Санченка, певне, чув, що у сучасній українській літературі є колишній морський радист, що давно і ненастанно пише про море, продовжуючи традицію мариністики в українській літературі, що після Миколи Трублаїні («Шхуна Колумб», «Лахтак») і Юрія Яновського («Майстер корабля») переживала не найкращі часи. «Левантійські канікули» – це вже дев’ята книжка Санченка, і вона, звичайно, про море. Чому вдев’яте про це ж? Можливо, тому, що кожен письменник пише насамперед про себе, власний реальний чи екзистенційний досвід. Але цього разу про море для дітей.

Ось вам 10 «за» читати цю книжку і 1, проте вагоме, «проти»:

1. Письменник любить море, а тому вміє писати про нього по-різному. «Левантійські канікули» не оповідають про карколомні пригоди з піратами, корабельними аваріями і екзотичними красунями, як-от романи Джека Лондона чи Майна Ріда, однак читати про дрібні щоденні події на диво цікаво: турецький базар, фарбування фальштруби, прослуховування повідомлень азбукою морзе, оселедець по понеділках – саме такі неважливі, здавалося б, теми у романі приваблюють.

2. «Левантійські канікули» -– це роман-виховання, однак не лякайтеся: жодного русоїстичного пафосу чи вольтерівської ідеалізації, адже це все ж не «Педагогічна поема», а розважальний твір. Головні герої – «нормальні підлітки», не такі сміливі, як у «БЖД», не прихильники експериментів, як в «Архе», однак і не «Тимур та його команда». Денис і Сергій не викликають ні надмірної відрази, ні надмірного співчуття, як-от Олівер Твіст Діккенса чи Еміль Руссо. Можливо, найближче головні герої Санченка до Дениса та Михайла з «Денисчиних оповідань»: і стиль оповіді, і загальна схильність до новелізації, і навіть імена виразно покликаються на книжку Драгунського

10614188_758802950862204_4628665637700522762_n

3. Читачі, які вже забули про часи, коли їхній вік мав частку «teen», а не «ty» завдяки роману, хай і на мить, пригадають, що означає бути підлітком, не любити вчителів, натомість любити однокласницю, наприклад, Свєтку Заболоцьку. До того ж, роман описує не наш технічно досконалий час, а складні 90-і, отже, ефект занурення буде повнішим. На сторінках роману досі існують таксофони, Шевченко забиває російській збірній переможні голи, а Крим – місце, де відпочиває вся Україна.

4. Санченко насправді знається на тому, про що пише, тому фактам можна довіряти. Якщо ви досі не в курсі, хто такі «жабодави», де на кораблі форпік і що таке кнехт – книжка саме для вас. На відміну від нескінченних приміток у деяких європейських підліткових романах, де на 8 рядків витлумачено внизу дрібним шрифтом різницю між бермудськими та люгерними вітрилами, тут автор пояснює більшість термінів легко і ненав’язливо. Як бонус наприкінці кожної глави є маленький словник-записник, який веде один з героїв – Денис. Денис записує нові слова, здебільшого морську термінологію яку читач поступово вивчає, наче іноземну мову.

sanchenko12

Прочитати «Левантійські канікули» – це чудовий спосіб вивчити історію й географію більшості українських і частини іноземних портів. Тепер, навіть якщо ви не були у Керчі, можете не мовчати: завдяки Санченкові ви дізнаєтеся про це місто більше, ніж ті, хто щороку там відпочиває. А ви знали, що Керч тягнеться вздовж берега 42 км? Я – ні.

5. Якщо вам подобається Артур Хейлі з його викриттям внутрішньої роботи різних структур («Аеропорт», «Готель», «Колеса»), то вам будуть до смаку і «Канікули». Автор докладно описує роль кожного члену екіпажу, що разом утворюють величезний злагоджений механізм, про який ми, «салаги» (напевне, улюблене слово колишнього радиста) і не підозрюємо.

6. У часи виразно інтелектуалізованої прози читачеві часом не вистачає трохи наївної доброї романтики. Тут її вдосталь: море, вітрила, красиві міста на березі, чесні відверті капітани у морі, моряки, які обговорюють Страбона, Геродота і Мелвілла. Переконливо? Не дуже. Красиво? Безумовно.

sanchenko13

Не зважаючи на те, що зазвичай моряки про море не читають, «саме в цьому рейсі «Таврії» свавільним примусом автора всі як один моряки читають саме про море, щоб подати правильний приклад двом хлопчикам і допомогти їм скласти список літератури на позакласне читання». Отже, маємо «особистий морський канон» автора: Джозеф Конрад, Джек Лондон, Микола Трублаїні, Костянтин Паустовський, Віталій Коржиков, Джошуа Слокам (до речі, саме його перекладав сам Санченко), Дмитро Лухманов, Віктор Конецький, Леонід Тендюк, Жуль Верн. А хто – у центрі канону Санченка дізнаєтеся, якщо все ж прочитаєте «Канікули».

7. Завдяки «Канікулам» можна вивчити азбуку Морзе – швидко і не докладаючи особливих зусиль. Як? Дізнаєтеся на сторінці 168, обіцяю. —. . … -. —.

8. Ті, хто любить ігри з формою і обожнюють «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію» (назву читати на одному диханні) оцінять численні звертання автора до редактора та читачів: «… лоцман уже чекав на «Таврію» на помаранчевому лоцботі з надписом «PILOT». Поблизу миса Фонар. І автор наполегливо просить усіх редакторів-коректорів, які читатимуть цей текст, не виправляти мис на «Ліхтар».

sanchenko14

9. Гумор у романі непоганий, а реалії – впізнавані, особливо дістається від Санченка телебаченню: «По першому російському каналу крутили серіал про пітерських ментів, по другому – про бойових плавців, по третьому – про непідкупних прокурорів, по четвертому – про сміливих податківців, по шостому – про добрих спецназівців, по сьомому – знову про ментів, але вже без Дукаліса, з самим майором Георгічем та Славіком», «Тож доводилося дивитися нескінченний мильний серіал «Санта-Барбара» по якомусь українському каналу, бо виявилося, що український Сісі Кепвел обігнав свого російського колегу вже на кількадесят серій і лежить у комі вже на десять серій довше».

10. «Канікули» є автобіографічним романом, про що неодноразово казав сам автор. В інтерв’ю «ВВС Україна» на запитання про те, чи «пригоди, які довелося пережити головним героям Денису Мамуту та Сергію Ватаманюку – вигадані чи взяті з життя» , – Санченко зізнався: «Здебільшого – з життя. Наприклад, там де хлопці тягнули довгий важкий електричний канат – кабель, який намотується на гвинт – це був я. Є там ще персонаж начальник радіостанції пан Кренкель, який не користується мобільним телефоном – це теж я. Але мобільні телефони вбили професію й довелося стати письменником». Як відомо, автобіографічні романи завжди цікаві, оскільки виникає ефект «підглядання» за чужим життям крізь текстуальну шпарину. А хто не любить підглядати.

10731063_721094361316550_2972426196580679559_n

Проти. «Левантійські канікули», вочевидь, не є текстом глибоко інтелектуальним. Зміст точно переважає над формою, тому марними будуть спроби відшукати глибокі вишукані словесні ігри, цікаві формальні експерименти, приховані «пасхальні яйця» для найрозумніших – тут їх просто нема. Це не текст-насолода, а текст-задоволення, тобто, читач, скоріше за все, отримає те, на що розраховує, але точно – не більше. Жодних революцій, оригінальності, цікаво, але просто. Навіть занадто.

Читати:

Тим, хто любить легкі романи, які можна читати у метро, в маршрутці, під час обідньої перерви, коли не потрібен поруч напохваті латино-німецький словник, повне видання античних міфів і «Буття і Ніщо» Сартра.
Тим, хто любить рейтинги, на кшталт, «10 цікавих фактів, про море».
Тим, хто любить електронні книжки. Амазон, де можна знайти електронні версії книжок Санченка попереджає потенційних читачів: «Українською мовою. Спробуйте прочитати безкоштовний зразок аби переконатися, що ви можете читати кирилицею». Так от: спробуйте прочитати «Левантійські канікули», аби переконатися, що ви можете, а головне, любите читати про море.

Не читати:

Тим, для кого важить насамперед вишуканий рафінований стиль письма.
Тим, хто не любить море чи пригодницькі романи.
Тим, хто цінує насамперед інтелектуалізм у прозі. Санченко не пропонує нам «Записки на полях «Імені троянди», він пропонує насамперед пригоди – без складних алюзій чи ремінісценцій.

Левантійські канікули: морські пригоди й експрес-курс для салаг.