Тимур і Олена Литовченки. Забути неможливо зберегти. - Харків: Фоліо, 2014.

Вирішила взяти участь у конкурсі рецензій та заразом поділитися своєю думкою про книжку "Забути неможливо зберегти" Тимура й Олени Литовченків. Книжку дала мені почитати подруга, шанувальниця флtшмобів "Думай по-українськи".

Отже, початок книги цікавий, завжди хотілося знати, як живе звичайний журналіст. Навіть клоун-політик чимсь нагадує деяких наших діячів. А от далі починається повна маячня - вибачте, звичайно, але така моя думка.

Ще Булгаков говорив: "Ніколи не розмовляйте з незнайомцями", і таки був правий! Як можна вислуховувати марення трьох незнайомих людей із практично невиліковним синдромом бога?! Якби горе-журналіст хоч трохи розумівся на психології з криміналістикою, то знав би основні симптоми: при абсолютній впевненості у власній правоті й завищеній самооцінці хворий вважає, що на нього покладена нібито особлива місія, що він усе знає достеменно...

Плюс, звичайно, залучення на свій бік преси, яка б висвітлювала діяльність таємного угрупування з немудрящою назвою "мушкетери"! Будь-який криміналіст знає, що преса підігріває амбіції душевнохворого. У серіалі "Криміналісти. Мислити як злочинець" це дуже добре показано, але суть не в цьому.

Думки, як відомо, матеріальні, тому в романі здійснюється ціла низка вбивств. Спочатку прибирають вербувальницю дівчат. Абсолютно марне вбивство, на мій погляд! Адже "мушкетери" ліквідували, по суті, пішака. Якщо вже мати на меті очищення суспільства, то варто серйозніше братися за справу і знищувати хоча б, умовно кажучи, "менеджера середньої ланки".

Крім того, про невпізнанність "д’Артаньян": ну, зовнішність і колір очей змінити можна, а от що з відбитками пальців (на паспорті, пакеті)? Будь-який господар борделя тощо обов’язково перевірив би по базі даних, такі люди підстав не вибачають.

Далі, метод вербування дівчат описаний не дуже професійно: припустимо, в 90-ті таке було можливо, але зараз?.. Хто стане зустрічатися з посередницею щодо роботи за кордоном на вулиці? Як мінімум, в офісі, який автори могли б описати.

Далі, віддавати закордонний паспорт і долари невідомо кому, без чеків і розписок - ще більша маячня в сучасному суспільстві. Зараз так не роблять. Можуть замість робочої візи туристичну відкрити, це так. Найчастіше наші дівчата за кордоном самі довіряються не тим людям, дають паспорт незрозуміло кому, а потім не одержують його зовсім або одержують назад без візи, що знову ж є порушенням. Але краще одержати штраф і депорт із країни, ніж жити в тих умовах...

Ах так, ледь не забула: автори описують "мадам", як гарну вербувальницю, а вона прямо говорить: "Немає за що, дурепко". Це нелогічно, адже після такої фрази всіх клієнток розгубити можна!

Далі йдуть ще дві безглузді смерті пішаків. І геніальна фраза друзів (цитую): "Зрозумійте ж, ми - чистильники суспільства! Ми аж ніяк не збираємося приховувати нашу роботу від людей". За такими клієнтами плачуть відразу дві інстанції: відділок міліції й палата в психлікарні ім. Павлова.

Незрозуміло, на що орієнтуються четверо душевнохворих, але, очевидно, на період ремісії вони вирішують відправиться в гори, щоб "очиститися". Гаразд, коментарі зайві! Хоча журналіст - повний моральний виродок, якщо до того моменту ще не пішов у міліцію, знаючи про вчинені злочини!

Ну, і розплата за незаконні дії зазвичай неминуча: гинуть усі - і "мушкетери", і журналіст. Одним із найбільш розсудливих виявився батько Вікторії, міліціонер-відставник. Мої симпатії були на його боці, коли дочитувала.

Натомість найбільш огидним виглядав Ариаміс-Мжичик, коли говорив про те, що помешкання наркомана змінюється (зникають продані речі тощо). Мені особисто цікаво, до якої категорії він відніс хвору матір Вікторії: до меблів, до інтер’єра?.. Чим він кращий від своєї жертви - наркомана, якщо живе з коханою дівчиною "цивільним шлюбом"? Боягуз, не більше. Дисертація та всі інші причини його зайнятості - непереконливі відмазки.

До речі, батько Вікторії ще надто лояльний до нього. У цьому зв’язку згадала подружку, у якої тато - військовик у відставці. Отже, хлопець запросив її ввечері в кіно, а батько запустив у цього кавалера набоєм, сказавши, що після 23:00 вони літають набагато швидше. І той не тільки вчасно привів додому його улюблену доню, але й одружився з нею за кілька місяців! От що таке військовий стиль мислення й улюблена дочка...

Що ж до загибелі журналіста, то все вірно: не варто совати носа в ті справи, які тобі не по зубах.

Але далі починаються міркування щодо стану справ у сферах, які "мушкетери" намагалися впорядкувати. Звісно, хочеться вірити, що все складеться добре: що і підпільні борделі прикриють, і наркоманію здолають. Наші дурепки припинять шукати щастя за кордоном і спробують влаштувати тутешнє життя. Адже вдома, як відомо, і стіни допомагають! А поки маємо, що маємо...

Мораль така: байдужим бути не можна, інакше сам рано чи пізно станеш жертвою власних ілюзій. Будувати відносини потрібно законно, в жодному разі не займаючись самосудом.

Жодного самосуду - рецензія на детектив Литовченків.