Книжка на щодень: Всяка мить – як нагода для радості Коментувати.

15.12.2014

Про книжку есеїстки Богдани Матіяш «Братик Біль, Сестричка Радість»

Хтось каже, що перше враження є оманливим, хтось – що саме воно є найправдивішим. Чи так, чи інак, але другої можливості справити перше враження не випадає. Тому воно є найбільш пам’ятливим.

Вона тоді була саме такою – тихою, спокійною, приязною, доброю, самобутньою і невдаваною. А ще – ніби вода – чистою. Як і її проза. Богдана Матіяш, відома українська поетка, перекладач і редакторка, в котромусь зі своїх інтерв’ю зазначила, що хотіла би жити так, як пише про життя, думати про світ так, як описує свої до нього почуття. Тоді, під час першої з нею зустрічі, стало очевидним – ця людина наскільки велика душею, що не соромиться захоплюватися найменшими принадами; водночас вона настільки глибока, що в найпростішому вбачає великі сенси й дари. Прочитавши збірку есеїстки Богдани Матіяш «Братик Біль, Сестричка Радість», переконуєшся – враження від першої зустрічі з нею правдиві: у те, що вона каже, хочеться закутатися, тим, що вона пише, хочеться напитися…

У цій книжці – півсотні коротких есеїв і тисячі світлих слів, їх відтінків, кольорів. І стільки ж добрих відчуттів. «Лагідність», «доброзичливість», «простота», «світло», «любляче», «тихо», «гарно», «ясно», «цінно», «чесно», «захват», «спокій», «вдячність», «дар», – ці слова є вживані найчастіше, вони – як зірки небо – роблять усю книжку напрочуд світлою. Бо вона – про світле. Навіть, коли дуже болить.

«Братик Біль, Сестричка Радість» – уже в самій назві закладено: ці такі різні стани насправді дуже близькі, рідні. Бо не почуваєш справжньої радості, не відаючи, що таке справжній біль. І ці стани необхідні. Бо «наші серця вибілюються саме болем». І ці почування корисні. «Бо коли навчишся переживати свій біль, вмітимеш бачити болі інших і бути до них чутливим». І за кожен із цих станів є привід для вдячності. Бо «всі найважливіші речі починаються з вдячності. З вдячності й любові».

Пишучи про дуже прості, навіть наївні, за словами самої авторки, щоденні досвіди, відчуття та стани, пов’язані з радістю й болем, Богдана Матіяш, ділячись ними найперше з друзями (присвятила книжку «друзям і братам – Василеві Герасим’юку, Славкові Грицаку і Тарасові Прохаську»), не соромиться відвертих зачудувань речами, що їх людина бачить щодня. Цим раз по раз підтверджує – відчуття довіри, радості, вдячності, смутку, страху, любові – є нічим іншим, як дарами. Як дарами є все те, що нас оточує. «Дар письма». І вміння «пам’ятати, що я нічого не зробила для того, аби це письмо заслужити».

«Дар – коли тобі довірено дбати про щось таке добре, як ці рослини». (Дерева). Бо «часом такими стаємо й ми – коли з нас, як листя на зиму, опадає багато зайвих речей, і тоді ми бачимо, які ми насправді є».

«Дар проживати своє земне життя в тілі».

«Дар бути другом, мати друзів, вчитися їх любити й берегти».

«Дар усміху». І при цьому бачити перед собою образи «святих, які знали, що треба бути веселим, щоби бути святим».

«Дар сліз. Бо вони вимивають із нас так багато зайвого, прочищають зір, і багато можемо побачити й усвідомити». «Бо в тих, хто плаче, серця є чутливими».

«Дар бачити себе». І «вибачати самим собі. Це важливо, щоб могти іти далі».

Дар «не боятися навіть після найтяжчих падінь вчитися бути добрими. Бо вже від самого цього вибору – від миті, коли обираємо добро, – залежить дуже багато речей, і вже з нього починається дуже багато світла, яке здатне освітити й змінити найбільшу прикрість, найтяжчий досвід, прогнати найдовшу ніч».

І «любов – це найбільший дар. Дар, а не пастка». Приміром, чи задумувалися ми, що можна любити домашніх тварин так, як це робить Богдана Матіяш, – уже за те, що вони пам’ятають людей, яких вона любила і яких уже немає»?..

Як дитина радіє найпростішій іграшці, так людина може радіти найменшому добру, найкоротшому досвіду. Всякому. Болісному й радісному. І за все, що є, може навчитися дякувати. Бо «найсправжніші речі починаються з вдячності».

Тому ця книжка для тих, хто може відчувати подібно. Або хоче навчитися любити, цінувати й зауважувати найпростіші речі, яких повен світ, щоби ними радіти так, як Богдана Матіяш. Вона належить до тих небагатьох письменників, хто пише, не орієнтуючись на стандарти й формати, а так, як їй велить внутрішній голос. І глибину, чистоту і чесність цього внутрішнього голосу не може не відчувати вдячний читач книжки «Братик Біль, Сестричка Радість».

Ще одна вельми важлива ознака прози Богдани Матіяш та й загалом її життєвої філософії. Вона вважає за дар – малість, себто вміння почуватися малим, комусь послужити, ні над ким не вивищуватись, не втрачаючи при цьому гідності. «Письменник – це людина менша і її завдання підставити комусь плече», – каже вона. Богдана навіть підписала книжку своїми іменем і прізвищем з малих літер – «богдана матіяш». Тим часом із великих – «Братик Біль, Сестричка Радість». Бо, як каже в оповіданні про убогість: «Не боюся ставати малою. Боюся цього не робити. Не боюся чогось не знати й не вміти, боюся знати й мати забагато».

А ще письменниця дуже хотіла б, аби серце її було «просте і щедре – як квітка яблуні. Бо квіти яблуні цвітуть і пахнуть для кожного – для найбагатших і найубогіших серцем». І якби ми пам’ятали, що в «усьому, що людина робить доброго, вона гарнішає». У цій книжці немає ідеалізування світу, але є довіра до нього й віра в те, що попри найбільший біль, який тільки буває в світі, завжди є час і нагода для радості.

Вдячного всім читання!