Антон САНЧЕНКО. Нариси бурси: оповідання. – К.: Електрокнига, 2010. – 302 с. – (Серія: Бібліотека піксельних книжок).
Антон САНЧЕНКО. Левантійські канікули. – К: Темпора. – 2014. – 312 с.

Прихід «дорослого» письменника в дитячу літературу часто веде до появи непересічних чи знакових творів. Прикладів є безліч, від «Панни квітів» Валерія Шевчука і до дитячих детективів Андрія Кокотюхи чи «Хто зробить сніг» Тараса Прохаська. Тож і від появи першої дитячої повісті Антона Санченка можна було сподіватися чогось нового й цікавого, особливо тому, що мариністів у сучукрліті не так і багато.

lk1«Левантійські канікули» видані «Темпорою» добротно й цікаво, як уже повелося в цього видавництва. Фірмова «пухка» обкладинка, яка навіває думки про подорожі й пригоди, а всередині – мапи мандрів Середземномор’ям.

Зачин повісті традиційний: двоє хлопчаків, які посварилися на рівному місці й разом ускочили в халепу, а тоді вже заприятелювали. З метою «перевиховання» обидвох шибайголів і бере на борт капітан Ватаманюк – батько одного зі штрафників. Отже, ця «шкільна» частина повісті насправді існує суто для того, щоб обґрунтувати появу двох підлітків на судні, що йде Дніпром у Чорне, а потім і Середземне море. Тож і говорити про неї довго нам ні до чого.

«Моряки – це хлопчики, дитячі мрії яких збулися. Це не так вже часто з чоловіками трапляється. Хіба що льотчики ще й пожежники можуть цим похвалитися. Тому й дитинство оце, непригноблене примиренням з так званим “дорослим життям” […], іноді з моряків хлище через край»

Потрапивши на «Таврію», Денис і Сергій опиняються в ролі стажерів, по черзі потрапляючи до різних членів екіпажу й опановуючи премудрості всіх потрібних на судні професій. Проплисти пів-Європи й урешті навіть самим порулити пароплавом – хіба це не мрія кожного хлопчака? Ну, не знаю…

Про сюжетні ходи та адресність книжки вже писали. Я хочу наголосити на тому, що, пишучи дитячу повість, автор залишається вірним собі та своєму «фірмовому» стилю невимушеної розмови з читачем. Оповідач виступає у книжці особою, важливішою за всіх персонажів, він жартує з читачем, травить моряцькі байки і з насолодою описує технічні тонкощі функціонування торгового судна. Звісно, за це публіка й любить Санченка. Ось лише, на мою думку, саме цей стиль оповіді перетворює «Левантійські канікули» на ще одну «дорослу» книжку, в якій суто випадково серед дійових осіб є підлітки.

І навіть попри це текст надзвичайно вдалий і вигідно вирізняється на тлі сучасних творів для дітей. Як не дивно, письменник досягає цього за допомогою старих перевірених прийомів мандрівної прози. Дитина, яку сприймають як рівну, перед якою ставлять завдання, що їм вона дає раду, яка функціонує в колективі нарівні з дорослими, – це важливо, особливо для школяра старшого та середнього шкільного віку.

Ну й, звісно, судно. Технічні премудрості, принайтовлювання, в’юшки, радіорубки й морзянка – унікальні й майже фантастичні для сучасного читача подробиці, які привертають увагу. Уявіть собі міжгалактичний «Ентерпрайз», який не просто летить у космосі, а функціонує, при цьому автор-оповідач знає, як саме. Погодьтеся, це була б бомба. І ось питання – чому б не стати бомбою й опису функціонування пароплава?

санченко_бурсаЦікаво, що юнаки у прозі Санченка з’являються не вперше. Життю курсантів Херсонського морехідного училища присвячено цілу збірку «Нариси бурси», яка створювалася автором і позиціонувалася видавцем як книжка для дорослих. Між тим, саме в цій збірці оповідань про бурсаків, здається, є те, чого забракло «Левантійським канікулам».

Для мене – читача підліткової літератури – «Нариси бурси» цікаві не як «нагода дорослим дядькам пригадати колишнє», а як кумедні, цікаві та правдиві оповіді про шкільне життя. Як закритий навчальний заклад ХМУ більше схожий на школу, а не на виш. Або радше навіть казковий Гоґвортс із «чарівницькими» дисциплінами й суворими вчителями-наглядачами. Не секрет, що насамперед шкільна складова стала запорукою успіху «поттеріани»… Скільки в нас нещодавно виданих вдалих книжок про школу та стосунки вчителів й учнів? «Клас пані Чайки» Малґожати-Кароліни Пекарської, «Мій друг Юрко Циркуль та інші» Валентина Бердта, «Сталкі та його команда» Ред’ярда Кіплінґа… Вистачить пальців однієї руки, здається.

І ось – маємо, здавалося б, формулу успіху, однак… Книжка, написана для дорослих і мовою дорослих. Апелює до них, їхніх спогадів та минулого. Оповідач заступає собою героїв, створюючи неповторний «санченківський» шарм, але… Мені все ж більше віриться в читача-старшокласника, який впізнає у героях собі подібних, які так само пишуть шпаргалки, косять від занять. І чхати йому, що не до нього промовляє письменник, тому старшокласникові. Хоча… якби автор звертався саме до нього, ефект міг би бути в рази дужчий.

Навіть «дембельський альбом», у вигляді якого зроблено «Нариси», міг би стати чудовою принадою для юного читача, незважаючи навіть на колажі з напівоголеними дівчатами… Або зважаючи, що більше схоже на правду.

І все ж, мабуть, таки мають рацію письменники, які вважають, що писати для дітей значно важче, ніж для дорослих. Тож коли Антон Санченко напише дитячу або підліткову повість, це буде бомба. А поки маємо добротну пригодницьку й пізнавальну книжку «Левантійські канікули», та ще «Нариси бурси», яким зрадіють бурсаки різного віку, особливо старшокласники, хоча автор, може, цього й не планував.

Юнацька проза невикористаних можливостей.