На брудершафт з книгою «Колючі Дерева»
Прочитати цю книгу мене змусило оголошення, надруковане на с. 397 в літературно-художньому альманасі «Скіфія 2014 Літо». Зацікавила назва книги тим, що наша богодухівщина має герб – колюче дерево «ТЕРЕН». І мені, як збирачу і записувачу народного слова, відома таїна про легенди і перекази, у яких є колючі дерева, - терен, груша, акація, шипшина, троянда, глід і бузина є не тільки символами любові, а і пригод, трагедій, у яких часто смуток-кінець являється гріхом.
Про автора цієї книги - Олександра Володимировича Апалькова - подані відомості, що в нього не малий творчий доробок, що він – перекладач. Друкувався, окрім України, в Росії, Німеччині, США.
В альманасі «Скіфія 2014 Літо» на с.394-397 надруковане його невелике оповідання – «Интер-Сити», знайомство з яким мене заінтригувало. А ще я дізнавсь, що автор сам із Харківщини.
Зацікавила мене також надрукована на рекламі обкладинка книги, з якої гляділо ніжно суворе обличчя жінки у супроводі чоловічих рук. Вдале художнє оформлення книги художницею Мариною Купкіною нагадує дитячу забаву-загадку – «А і Б сиділи на трубі, А упало, Б пропало, що зосталось на трубі?»
Книгу «Колючі Дерева» почав читати з оповідання «Психологія творчості». Цей твір став для мене передмовою. Оповідання розповідає, як небесна творчість породжує земну ласку розуміння того, що зосталось на трубі.
Оповідання здавались на одне лице, здавалось, скоро набриднуть і полишу книгу недочитаною. Та кожне наступне оповідання мало якусь відому тайну, але яка трималась тайною, вирізьблялась новизною наших земних гріхів, що зацікавлювало читати наступне оповідання і так уся книга непомітно прочиталася.
Від читання книги «Колючі Дерева» я відчув подих своєї старості, що колючий вітер-вихорець вкидає мої квіти життя до свого сміттєвого цебера. Відчуття, що декого з героїв книги знаю особисто, що описані деякі події пережив у минулому сам.
Яке знайоме у книзі – «вузлуватість погляду», «пенсія інвалідська мізерна. Хоч красти йди…», «…Як об’єднати те добре, що живе в людях завжди?», «…Коли ж ми вийдемо із цієї злиди? Чи скоро , Господи?»… і т.д.
Самі оповідання дуже схожі на міські пісенні романси, але у прозі. Земне гріхопадіння описане автором тактовно, поетично, правдиво. Описи ніби омиті Святою Водою.
Взагалі, що ми знаємо за чуже кохання, за його трагедії, які ми не переживали? Чи можливо автору О. Апалькову і нам, читачам, судити когось із героїв книги? Автор і не судить сам, і нас не закликає когось судити. Він усяко викриває ті проблеми, які живуть у суспільстві, які вжаті у ланцюг моралі. Ось одна з проблем – «Жаннетт із Шарм-Ель-Шейха» с.127-134 «…За словами самої «многомужиці», вона дуже швидко холонула до своїх супутників, тому без пояснень кидала їх і переїздила в інше місто, де знаходила нову любов… …Тепер на викриту загрожує тюрма…» с.134
Яке головне у цієї жінки виправдання? Одне - усі її діти зачаті у коханні.
А що ж то ми люди творимо? До чого може привести гріх єднання молодих людей без кохання? Народжені діти без кохання найскоріш відхрестяться від усього святого і набуватимуть образ звіра.
Десь такі і подібні питання зміни моралі людини виникають, коли читаєш книгу О.В. Апалькова.
Оповідання - романтичні, драматичні, сентиментальні, які можуть навіть вичавити сльозу, хоч можливо і скупу, бо кожен читач живе і бачить такі описані реалії чи не кожен день. Проте місцями оповідання книги втикаються, вгрузають у багно політики, любовні сюжети межуються з публіцистикою.
Погляньмо на вражаюче оповідання «Марта». У ньому пошук молодої людини себе на війні. Це ж великий ГРІХ. Та Марті ніхто цього не пояснив. Та у неї не було і вибору, бо не було з чого вибирати, як і багатьом росіянам… як і багатьом українцям… європейцям… іншим…
Іронія і сатира пре текстом, - «солодкими, вітрами з нелюдським голосом».
Чи не про перший крок у безжальну старість описано в оповіданні «Райська яблуня» с.63-67?
Письмо автора книги красиве, зі своїм характером, манерою, душею. Короткі описи навколишньої природи, місцевості, де проходять події – мальовничі, яскраві, влучні і, головне, стислі та лаконічні як і сам текст оповідань.
Весь процес читання книги Олександра Апалькова супроводжується насолодою від його постави художнього образу слова у порівнянні з красою природи:
-…Літні білі дороги. І тихий місяць… с.6
-…Товсті чайки погойдувалися на хвилях. Сонце бавилося, виблискуючи далекою гладінню, ніби мільйонами шматочків битого скла… с.21
-… Тихий сніг засипав смуток… с.134
-… У неї були занадто довгі вії. Й раптово перерваний сон відразу ж знову заплутався в них… с.168
Так би безкінечно читав таке епічне чтиво і вдихав аромат фарби слова…
Нині 2015 рік. На Україні ВІЙНА. Чи потрібна ця книга сьогодні, через три роки її видання?
Цінність книги «Колючі Дерева» ніколи не втратиться. Бо її красне письмо, художність, поетичність зі своїм відвертим питанням: «Який же то гріх?» вічне.
Тому такі книги впершу чергу потрібно вивчати, розбирати на літературних студіях. Де так панує зашкарублість слова, диктатура отих старих і, на жаль, і молодих невігласів, що ніби все знають, радять ніби розумне: «… все-таки писати про те, чого ти сам не бачив… – не слід…» Психологія творчості с.109-114
- А що? Писати репортажі з туалетів та із смітникових звалищ?
Відомий насміх письменників, критиків на якісь відхили у літературних творах. Такого вони можуть у цій книзі знайти скільки-завгодно.
-…Вітер гудів нелюдською мовою… … Ріка хлюпала у спорожнілу пляшку… …На ній сумував Мазепа.
Та цей град слів є волею, свободою письменника, користуючись якою він може перевернути, завихрити, як вітер, старе недолуге, і з нього написати по-новому, цікаво створити щось талановите, мистецьке.
Книга «Колючі Дерева» є прикладом супротиву всієї тієї колишньої навали трухи на процес розвитку літератури.
Тож-бо, читаймо такі нові книги як «Колючі Дерева». Тримайтесь таких видавництв як «Склянка Часу».
Вчіться в них! Творіть ще краще за них!
22 січня 2015 рік
с. Володарівка Микола Субота

На брудершафт з книгою «Колючі Дерева».