ДОЗА ЖИТТЯ.

19.02.2015

ДОЗА ЖИТТЯ
(До дискурсу української російськомовної поезії: В’ячеслав Пасенюк)

“Живи ещё Васильич
хрен с тобой”
Вячеслав Пасенюк

Що важче: вписатися в те життя, яке є довкола, чи написати своє, окреме? Що важче: не знати, для чого живеш, чи не знати, для чого пишеш? Цими питаннями просякнуті дві книжки віршів нашого сучасника В.Пасенюка – “Голос и больше ничего” та “Образ жизни”.
Прописуючи себе у художніх текстах, часом зриваючи свій голос до розпачливого зойку, автор так чи інакше розуміє, що твір починає жити власним життям одразу ж після народження, тим більше – після публікації. Тому й прописує там не суто біографію, а – чин життя, притаманний цілому прошаркові нашого народу, зрештою, – той фон, який у широкому розумінні теж є життям: політичні, економічні, психологічні й етичні ознаки часу. Ознаки, на тлі яких і діє (у Пасенюка – рефлексує) ліричне Я. Причому автор невпинно те Я романтизує, якщо й не підносить його над рештою людей, то, принаймні, його відокремлює, наголошуючи, що це Я –
...не с теми кто живёт
потому что жить охота
потому что есть доход
получаемый с дохода
У віршах В.Пасенюка – хронічна невписаність: починаючи з молодості й закінчуючи кожною теперішньою миттю життя. Від надій – до краху надій. Від краху надій – до гіркої констатації:
Не стал ни человеком,
Ни отродьем,
А чем-то между
Или чем-то вроде.
Але Я вперто хоче бути “голосом”, а не “нічим”, воно знає, що є іскрою з Божих рук, воно усвідомлює, що має діяти, але навколо – мряка, сірість, безпросвіток, “свободы – тьма!”, й диявол уперто тягне душу в той морок свободи. І поезія, віршотворчість – це єдиний порятунок, єдиний цвяшок, за який можна зачепитися й не опадлючитися, не впасти за межу, де немає “больше ничего”:
Эти медленные стихи –
мой фонарик в слепой степи,
где несёт на себе человечек
части тела, как части речи...
Ставши аутсайдером у завжди необлаштованому для поетів житті, В’ячеслав Пасенюк прийняв його, як дозу –
Эту жизнь,
Словно дозу,
Оставьте за мною:
Сколько вколете,
Столько мне хватит с лихвою.
– і з повним правом став лідером у своєму альтернативному житті – у творчості. І не має значення те, чи стане його творчість відомою й улюбленою для тих, що прийдуть потім: завдання творчості В’ячеслава Пасенюка – спасіння В’ячеслава Пасенюка. А решта – то побічні завдання, своєрідні іскри, які, втім, можуть запалити ще чиюсь душу.
Попри творче горіння, талант, у В.Пасенюка доволі неоднозначне ставлення до Бога.

Уступаю: с вами бог,
А со мной – его мотив.
Мотив віри у автора таки присутній, він бринить на рівні майже нечутних коливань, і саме тому поезія двох явлених Пасенюком збірок зовнішньо – песимістична, нагадує пом’якшений і згірклий варіант поезії “розбитого покоління” (США), а внутрішньо в ній пульсує переконаність, що ті явища і стани, які цю поезію породжують, можна перемогти, номінувавши їх, увівши в поле художньої семантики. Зрештою, якщо автор пише, отже, він вірить, що робить це недарма!
Проте людина, зазнавши (може, й неодноразово) краху надій, таки губиться, не знає, у що ж їй вірити. І ці метання яскраво прописані у В.Пасенюка: від лірично-медитативного
Постоишь-помолишься...
Если уж веровать,
ничего, по-моему,
ближе нет – дерева.
– до іронічно-прагматичного:
Служу картошке,
Верую в жука.
І – аж до саркастичного:
Мы разве от бога зависим? –
от подлой и тощей копейки.
Саркастичного, ба навіть ризикованого:
...На давно обещанном суде
слишком много будет от базара.
Ризиковані й надто поспішливі присуди В.Пасенюк виносить собі:
За мною вслед
душа моя помрёт:
теряя свет,
пусть что-нибудь поймёт.
І не лише собі, – виводячи свої присуди на вселенський рівень:
Защекочет нюх
зашумит в ушах
Не воспрянет дух
не воскреснет прах
Життя – розбите, нікудишнє, прокляте – вивело автора на сталий і доволі небезпечний світогляд:
Не быть – невелика потеря,
и быть – невелика заслуга.
Вселенська втома, спустошеність, зневіра (адже жодного разу слово “Бог” у автора не написане з великої літери; цього не виправдовує навіть модернова форма подачі текстів)... Над душею витає злоба, ліричне Я прищемлене небесами, як дверима... І раптом – прорив, зблиск, якого не могло не бути:
Однажды утром я проснусь от жажды
приснится мне – засыпан рот песком
Глаза открою – и на губы ляжет
родное небо влажным лепестком

Автор має передовсім твердо вирішити: у що він вірить і чого він хоче. Судячи з двох цих збірок, він змирився зі своєю апатією і в кількох віршах висвітлив відповідну програму, суть якої
Продолжай бесполезное дело –
больше нечего продолжать
Чого хотіти? Куди іти? У що вірити? У віршах – безліч питань і майже немає відповідей, якщо такими не вважати безрадісних констатацій нестерпності нашого віку.
Дуже характерним позитивом Пасенюкових збірок є те, що у них – жодних звинувачень і закликів. Гірко кпинити – себе. Гинути – самому. Шкодувати – через зроблене/не зроблене собою... Навіть пишучи від першої особи множини, кажучи: “ми”, Пасенюк завжди має на увазі насамперед себе в запропонованих часом (Богом) обставинах. І у ставленні до себе (а з тим і до всіх, хто має таку саму щербату долю) – добре прихована іронія, усміх із розведеними руками: що ж, мовляв... А в тому усміхові, безперечно, вчувається звична слов’янська сльоза.
Просто смех не давался,
И мне
Восполнять доводилось
Слезами.
Зрештою, кожен поет вибудовує свій предметний світ, прописуючи власний настроєвий спектр. Хочеться думати, що світ В’ячеслава Пасенюка надалі муруватиметься не так на піску зневіри й розпачу, як на бетоні віри в перемогу того доброго й світлого, що так чи інакше відчуває кожен, чия душа ще не зірвалася в провалля мороку. Звичайно, не так легко перебудувати свою творчу концепцію, бо для цього спершу слід перебудувати себе. Але в тому ж і полягає зворотний бік творчості: не лише по змозі віддзеркалювати status quo, а й за допомогою слова впливати на той status. І це, підкреслюю, можливо лише за умови беззастережної віри у Слово.