Як влаштоване торгове судноплавство в Україні (станом на пізні 1990-ті)? Хто і як ходить українськими річками та міжнародними морями? Як в’язати вузли з мотузок і який вид вузла до чого пасує? Як кораблі розходяться у морі? Чому Київ був столицею радянського рибальського суднобудування? Як гуляли китобої в Одесі? Чим по понеділках годують моряків? Як різна городина називається турецькою і чому моряки люблять перечікувати шторми біля Греції? Відповіді на ці й десятки інших питань щедро надані в «Левантійських канікулах», черговій книжці Антона Санченко, що вийшла у видавництві «Темпора». Хоч я ніколи не був на вантажному кораблі і з Сум до найближчого порту дуже далеко, але читалася мені книга легко й захоплювала неабияк. Бо це справжня виробнича поезія.
Особливості ж української економіки такі, що для її опису потрібна не поезія, а сатира, або економічний детектив із політичним трилером. Де підмазати, кому дати на лапу, як потрусити пухом на рильце, як розпилити та подерибанити, кому і скільки відкотити, куди вивести і де перевести в готівку, як заплатити, щоб усе порішать з органами, а потім почати те саме з початку. На цьому обігу стоїть левова частка української економіки і поезія тут дійсно недоречна. Але ось трапляються галузі, де все (станом на пізні 1990-ті), ще не зведено до схеми «розпил-відкат-занос», де люди надають реальні послуги, поважають свою працю і самих себе. Читати про такі галузі і людей, які в них працюють, дуже цікаво. Тим паче, що автор явно в темі: якщо вже сказав, з якого борту мусить бути зелений вогник, то так воно і є.
Кожна осмислена і не вражена корупцією діяльність людей – цікава. Пам’ятаю, як із великим задоволенням прослухав тригодинний монолог про тонкощі виробництва та реалізації скляних банок. А моряцька ж справа – це ще й пригоди, нові країни, постійні мандри. Романтична професія, хоча виявляється, що частенько моряки все плавання борються з корозією шляхом постійного фарбування, а при заході у порт не ідуть далі першого ж генделика з вином (але про базар не забувають ніколи). Навіть у цьому нехтуванні туристичними принадами є якась своя романтика. Ну, й саму книгу написано легко і з гумором. Читати її, це не відбути вахту у машинному відділенні серед рокоту дизелів, а стояти на капітанському мостику, попивати компот (справжні моряки попивають чай, але нам, суходільним, можна й компот) із кухлів і дивитися на стаю дельфінів попереду.
Є, щоправда, два недоліки, які дещо заважають поставити «Левантійським канікулам» тверду п’ятірку (оцінка теж із кінця 1990-х, а не по теперішній 12-бальній шкалі). Якщо читач, який придбав книгу Антона Санченка, ще й читає автора у фейсбуці, то він буде досить розчарований. Бо з’ясує, що багато цікавих записів з фейсбуку перекочували до книги. І про Соляника ми читали, і про те, що в Туреччині майже не крадуть, і про багато іншого. Бувають книги, які зібрані з дописів у фейсбуці, але «Левантійські канікули», здається, спочатку були написані єдиним текстом, потім викладені десятками, якщо не сотнями, записів у фейсбуці, а потім, нарешті, вийшли книгою. Можливо, автору несила було чекати, коли ж книга вийде у світ, і він вирішив ознайомити з нею читача, не чекаючи милості від видавництва. До речі, у самих «Левантійських каникулах» є шматок з наступної книги Антона (перекладу записів португальського мореплавця). Схоже, автор вирішив, що «Канікули» мусить потягнути за собою у світ нову книгу. Може, так і станеться.
Якщо вторинність «Левантійських канікул» буде відчута лише читачами Антона Санченка у фейсбуці, то їх недолугість у вигляді роману, здається, буде помітна геть усім. Бо ж насправді, ніякого роману немає. Головні герої, живі не більше, аніж персонажі з текстів підручника з іноземної мови. Денис та Сергій потрібні лише для того, щоб ходити по кораблю і ставити зручні запитання членам екіпажу, які розкажуть їм про всі тайни окремого судна, всієї галузі, а також країв, які вони пропливають. Другорядні герої живіші, бо, здається, мають реальних прототипів, але й вони майже не виходять за рамки балакаючих голів, які подають історичні факти, морські байки, географічні данні та іншу інформацію. Хоч якось сюжет починає працювати лише в самому кінці книги, коли «Таврії» загрожує арешт. Але автору настільки противні ті махінації, що він згадує про них дуже поверхнево, показово не хоче занурюватися в деталі. Натомість робить майже казковий фортель зі стріляючими мідіями, віддавши корабель посередині Чорного моря в руки недосвідчених хлопців, які багато чого почули і запам’ятали. Все закінчиться гепі-ендом, інакше в Санченка й бути не може. Але здається, що краще було б назвати книгу «Куди і як ходять українські кораблі» і написати її в стилі науково-популярної книжки. Тоді можна було би додати до тексту більше фотографій і креслень про кораблі та географію, що пасувало би значно більше, аніж наявні малюнки сумнівно гумористичного штибу. Можливо, автор не наважився на це, оскільки його жанр (досить популярний у світі) в Україні досі шкутильгає на дві ноги. А може, видавництво потребувало саме роману. В результаті хорошого роману в українській літературі не додалося. Натомість, хороша книга таки вийшла, бо не дуже вдала форма «Левантійських канікул» не може переважити їх цікавого змісту.
На кораблях дуже ретельно відбирати книжки у довге плавання. «Левантійські канікули» відбір би не пройшли, бо читаються надто швидко. Ще і до першого порту не дійшов, а вже прочитав. Ще й байки з книжки всі моряки добре знають. У індустрії вантажоперевезень так не прийнято. Ну, а якщо ви на суші, то читайте і насолоджуйтеся, від відкриється новий світ.
Джерело: <a href="http://litakcent.com/2015/03/05/v-industriji-vantazhoperevezen-tak-zavedeno/">ЛітАкцент</a>
