Таємниці приваблюють, напевно, усіх дітей. Цікавість дізнатися про щось надзвичайне бере верх над усіма іншими бажаннями. Що ж ховається за дверима крамниць, повз які ходимо щодня? Про що говорять їх відвідувачі? Хто вони? А які таємниці приховує місто, в якому живемо? У пошуках відповідей на ці запитання варто прочитати книжку Галини Ткачук «Вечірні крамниці вулиці Волоської».

Авторка інтригує читачів. Уже з назви вони дізнаються, що йтиметься не про звичайні крамниці, а ті, які працюють увечері, в яких повно дивних речей. «…Вечірні крамниці вулиці Волоської існували зовсім не для продажу товарів. Це були місця таємних вечірніх зустрічей» [6]. Зустрічались тут тварини та птахи. Наділені людськими характерами та поведінкою, вони були особливими, як і особливою була їхня місія — берегти таємниці Києва.

Ворона Васса, працювала у крамниці «Каппадокія», де щовечора збирались головні герої книжки: сірий кіт Роман, чорний та червоний півні, дворовий пес Бровослав, крокодил Валерій та інші птахи. Це вибране товариство розмовляло, співало пісень: «Наприклад, тут говорили про мудреця Геракліта, який вважав, ніби весь світ створився з вогню. І про іншого мудреця, Піфагора, який шукав Найважливішу Таємницю в числах та геометричних фігурах» [11]. Правда, найголовніше відбувалося вночі, «коли весь Поділ засинав, вулиці порожніли, великий білий Місяць світив ясно-ясно, а повітря наповнювалося свіжим вітром з Дніпра і запахом столітніх дерев з річкових островів» [12]. Саме тоді діяли чари апейрону — загадкової речовини, за допомогою якої здійснювались перетворення, уява ставала реальністю, а все недосяжне — близьким і реальним.

Білка Рататоск — берегиня таємниці червоних камінців, які передавались з покоління у покоління. Кіт Роман — власник нерозмінної монетки, яка завжди поверталась до нього. Голуб Сергієнко — художник, якому належав дивовижний тонкий пензель (його називали лисим пензлем, бо не всі могли бачити «настільки тонку річ»). І кожен з цих персонажів мав свої уподобання, риси і вади. Наприклад, ворона «надзвичайно любила Безлад і була дуже щаслива у ньому», голуб «любив перебільшувати своїх нещастя, аби їх цікавіше було розповідати». Читачі легко уявляють героїв книжки завдяки малюнкам Наталки Пастушенко.

Звичне життя головних героїв змінюється, коли у Києві з’являється кіт Баррух зі своїми поплічниками: коричневими котами та хом’яком Яремою. Вони викрали чарівні предмети, однак скористалися тільки з Романової монетки, накупивши багато їжі. Баррух ходив до київських відьом, щоб навчили його чаклувати за допомогою чарівних предметів та допомогли втекти з Києва, але ті закрили його у темній кімнаті. Підприємливим виявився хом’як, який з апейрону зробив феєрверк, а перед тим обклеїв весь Київ оголошенням і продав квитки на видовище. Цей дивовижний феєрверк Г. Ткачук описує, апелюючи до уяви читачів, деталізуючи на кожному фрагменті мозаїчного панно із іскор у нічному небі.

Після цих подій кіт Баррух утік з міста, повернувши власникам пензель і червоні камінці. Ворона Васса, гуляючи сосновими лісами у передмісті Києва, знайшла апейрон — білий пісок, який під яскравим серпневим сонячним променем «блищав, палахкотів, пускав іскри» [115].

Такий розвиток сюжету пояснюється законами чарівної казки. Не обійшлося у книзі й без традиційних казкових мотивів про перетворення та мандри у часі, викрадення чарівних предметів, протистояння злих і добрих сил, звернення злодія за допомогою до відьом, гуртування друзів заради спільних пошуків, передбачення майбутнього змієм тощо. Використала авторка і елементи детективного жанру, прийоми переліку, складання плану дій, а один із розділів навіть нагадує протокол з необхідними реквізитами.

У фіналі твору майже всі крапки над «І» розставляє кіт Аркадій, який дощового вечора зайшов у «Каппадокію» і розповів про події у Полтаві, кота-злодія та гроші хом’яка-Яреми, які «сховалися десь у скарб».

Локальний топос книжки (вулиця Волоська, Поділ, Лиса гора, Софіївська площа, вулиці Києва, якими мандрують персонажі) не звужує коло читацької аудиторії, а навпаки, примножує його. Дізнатися таємниці Києва цікаво не тільки киянам, що неодноразово ходили вулицями Подола й добре знають його візуально, а й тим читачам, які ніколи там не були. У тексті з’являються лаконічні і надзвичайно колоритні, експресивні пейзажні штрихи, зринають назви київських районів (Верхнє місто, Поділ, Рибальський острів, Лівий берег, Осокорки, Лук’янівка, Дігтярі, Кадетський гай [114]).

Історія Галини Ткачук легка і читабельна, адресована усім, хто цікавиться таємницями, хто живе «на межі зі світом чарів», вміє уявляти та вірить у казкові дива.

На межі зі світом чарів.