У підлітковому віці хлопчики часто мріють про море. Причому в тих, кому не поталанило народитися у приморських містах, ці мрії часто-густо живляться мистецтвом: саме з фільмів і книжок взнають вони про моря й океани, про далекі морські походи й ризиковані експедиції, про мирні судна й військові кораблі, а потім пристрасно мріють про дальні мандрівки й нечувані пригоди. А різні морські слівця: "галс", "гюйс", "грот", "бізань", "стаксель" — видаються їм найчарівнішою музикою в світі.

Героям повісті Антона Санченка "Левантійські канікули" Денисові Мамуту й Сергієві Ватаманюку, звичайним школярам, котрі теж марили про дальні плавання, поталанило: під час літніх канікул вони потрапляють на справжнє судно класу "ріка-море" практикантами (весь екіпаж називає їх "кадетами") й вирушають у рейс. Їхнє судно з Дніпра виходить у Чорне море, йде до Туреччини, потім опиняється в Азовському морі, знову в Чорному, проходить проливи, Егейське та Іонічне моря й опиняється в Адріатиці. Тут корабель разом із екіпажем втрапляє до такої халепи, що капітан приймає рішення рятуватися втечею — без грошей і документів. На зворотному шляху зненацька вся команда непритомніє в результаті важкого захворювання, і друзям нічого не залишається, як прийняти командування величезним сухогрузом-контейнеровозом "Таврія" й спробувати привести його у найближчий вітчизняний порт, при тому намагаючись лікувати членів екіпажу. Хотіли пригод — будь ласка. І, попри всі негаразди, кінець кінцем мандри завершаться успішно.

Взагалі-то словники пропонують називати такі судна "суховантажами", "суховозами", а деякі їхні різновиди — балкерами, але автор, у не такому вже далекому минулому — професійний моряк, уперто дотримується терміну "сухогруз", маючи на це якісь свої професійні резони, і читачеві доведеться з тим змиритися. Морської термінології в книзі зустрінеться чимало, — без неї не обійтись , розповідаючи про плавання, — але автор вводить її поступово: наприкінці кожного розділу наводиться фрагмент записника Дениса, куди новоявлений кадет занотовує всі морські слівця, котрі взнав за день та їхні тлумачення, а разом із героєм їх починає розуміти та запам´ятовує й читач. Звісно, ані галсів, ані стакселів там немає, бо не на вітрильнику ж пливуть друзі, а от схеми зав´язування найпоширеніших морських вузлів — є, і навчитись їх в´язати зуміє практично кожен.

Уже сама назва повісті — "Левантійські канікули" — дає зрозуміти читачеві, що події відбуватимуться в Східному Середземномор´ї, бо назва Левант, поширена в Європі з ХV століття, походить з давньої французької й означає країни басейну Середземного моря. що лежать на Схід від Італії. Сам твір має практично всі ознаки пригодницької літератури: є позитивні герої та злодій, низка гострих ситуацій, що змінюють одно одну, події відбуваються в різних морях та різних країнах. Хіба що злодій, чиї дії призводять до критичних наслідків, є персонажем другого плану, і виглядає, чесно кажучи, не так підступним чи підлим, як комічним , а іноді навіть і недостатньо прописаним, пласким та схематичним. Чи, може, герої, не маючи достатнього життєвого досвіду й сприймаючи його другорядною фігурою, не розгледіли в ньому пропащого негідника?

Композиція повісті лінійна, всі події описані в хронологічному порядку, як і відбуваються — від знайомства до завершення пригоди. Оповідь прикрашена різними морськими історіями та цілою купою інформації про моря: про течії, країни, що лежать на узбережжях чи були там колись, як от Боспорське царство, про судна й розпорядок на них: де знаходиться бак, що таке рей і скільки триває вахта стернового. Усе це не здається надмірним: читач разом із героями занурюється в світ мореплавців і взнає багато нового. Вводячи героїв та читачів у курс морської справи, автор вдається до відступів від оповіді, як правило — дуже доречних, от хіба що історія легендарного капітана Соляника видається занадто дорослою для цієї книжки, але, з іншого боку, хіба залишилися табу в часи тотального Інтернету? Місцями текст делікатно перегукується з іншими творами: то зі старим фільмом про золотий годинник капітана Енріке, то з класичним "П´ятнадцятирічним капітаном", інколи — з комічним романом "Ай гоу ту Хайфа!", але зовсім трішечки, не впадаючи в епігонство чи просте наслідування.

Єдине, що викликало дискомфорт, — недостатньо прописаний епізод, коли хлопці героїчно вирішують проблеми: самотужки кермують судном і рятують хвору команду; триває це кілька днів, а в автора опис вийшов поспішним начерком. Хоча це — кульмінація повісті, й напругу в читача варто було би потримати.

Герої повісті — звичайні на перший погляд школярі, досить далекі від уявного ідеалу: можуть і побитися, і нахуліганити, й навіть, коли за бійку викличуть до школи батька, привести абсолютно сторонню людину! Та, опинившись на судні в команді дорослих моряків, вони проявили себе досить гідно, старанно пізнаючи морську справу, хоча, без "залетів", в тому числі — зарубіжних, звісно, не обійшлося...

Стиль автора вільний та розкутий, повість читається легко, на одному диханні. А.Санченко не переобтяжує текст громіздкими й складними синтаксичними конструкціями, пише просто й дотепно, і це йде повісті на користь.

Колись було заведено позначати цільову аудиторію книги: "для молодшого шкільного віку", "для середнього"... "Левантійські канікули" А.Санченка адресовані підліткам і, цілком ймовірно, будуть читачеві цієї вікової категорії дуже цікавими: пригоди-то відбуваються не хтозна коли у Середньовіччі, а в наш час і з хлопчиками, схожих на котрих повно і в класі, й у дворі! А це означає, що і на читача може щось таке цікаве чекати.

Спробу автора книг для дорослого кола читання Антона Санченка написати книгу для підлітків варто визнати вдалою. Саме такої літератури для підлітків зараз і бракує: написаної легко, цікаво, зі знанням справи; котра без зайвої нав´язливої дидактики вчить читача бути розумним, порядним і сміливим. Гадається, хлопчикам варто читати такі книжки. У всякому разі, своєму онукові-підлітку автор цих рядків "Левантійські канікули" А.Санченка вже придбав.

Адресовано підліткам.