Коли поетеса випускає першу дорослу прозову книжку – це завжди несподівано, цікаво і… хвилююче. Причому не тільки для самої авторки, але й для її читачів. Адже людина, що мислить римою, здається, не може почувати себе так само впевнено у прозовій стихії. Хоча…чи являється це поганим – невпевненість? Ось Богдана Матіяш вважає зовсім навпаки. На думку письменниці, саме відчуття першачка у будь-якій області мистецтва є тим, заради чого варто творити, а значить, і жити. Це та інші питання піднімає вона у своєму збірнику маленьких оповідань, чи, точніш, есе, під незвичною назвою «Братик Біль, Сестричка Радість».

Уперше беручи до руки книгу, прискіпливий читач одразу ж помітить простоту обкладинки. Лише два кольори: білий та пастельно-фіолетовий, непомітний малюнок, і вгорі маленькими літерами: «богдана матіяш». Приблизно таке враження і складається у читача про автора під час пізнання книги. Поетеса ніби доводить нам: «Це все не я. Я лише провідник. Усе в руках Його». І тим самим робиться такою крихітною і непомітною, мов дитина. Тема дитинності – одна з ключових у цьому збірнику. Бажання назавжди залишатися покірною та наївною, дивитися на все крізь пальці та посміхатися кожному дню – ось що захоплює думки Богдани. І саме їх вона виказує нам у цій книжечці.

Дивний момент: під час читання вас не покидатиме відчуття, що ви залізли прямісінько у голову автора. Настільки там усе щиро і ясно. Так ми знайомимося із світоглядом письменниці, її улюбленими людьми, вподобаннями, мріями. Немає жодних недомовок, усе прозоро, і, водночас, трошки заплутано. Ніби ви якийсь майстер, що сидить у тій голові і перебирає її думки по темах: ось це назвемо «Вдячність», це – «Любов», а це – «Земля» чи «Письмо». І не встигнете ви й оком моргнути, як уся мішанина розфасована по полицях і лише чекає того, щоб ви її осмислили. Адже це – основне, що хотів від нас автор, чи не так?

Про стиль письменниці казати можна багато, та навряд чи варто це робити, якщо Богдана зробила це самостійно:
«Часом думаю, що письмо – це така особлива туга за світлом. Часом майже за Раєм, за світом, у якому все є простим і чистим. Туга за самим собою, який теж є легко і чисто, без страху… Туга за собою, повним довіри й захвату; за собою, що сміється і плаче, що радіє і засмучується, як дитина. За дитиною в собі, що роздивляється світло. За дитиною, прозорішою за сльозу. За дитиною, яка бачить Рай, яка є так добре, що їй ніколи навіть не доводилося звідти виходити.»

Вона справді такою видається. Дитиною, повною життєрадісного спокою, філософських думок та любові. До всіх і кожного і до окремих особистостей. До близьких і незнайомців. Живих і мертвих. Багатих чи бідних. Відомих і не дуже. Людей та тварин. Братів і сестер, яких у неї багато. Не завжди рідних по крові, але по духу. І кожен з них чомусь її навчає. Чи навчив у свій час. Братик Біль і Сестричка Радість, Мати Тереза, Вода, Никифор і… Бог. Він головний у цьому параді. Саме до Нього повернуте її життя, Йому присвячені її думки і переживання, смуток і радість, день і ніч. Саме Богу вона дякує за кожен момент свого існування, за сонце над головою, за сніг навколо, за те, що є рідні, і за те, що вони були колись. І навіть коли завдячувати нема чому, все одно вона знає, що має це робити. Бо інакше… навіщо жити?

Декому ця книга може здатися нудною та безсюжетною, та це лише на початку. Прочитавши хоча б декілька оповідань, читач зрозуміє, що тут приховано набагато більше, ніж умістилося на сторінках. Певний сенс життя, простий і зрозумілий, спвонений дитячої наївності і любові до світу. Намагання пробудити в людях доброту і щирість, ненав’язливе спонукання до довіри та безкорисного кохання. Повагу до Всевишнього і його дій. Бо саме у цьому, на думку поетеси, криється секрет щастя. Хтозна, можливо, вона і має рацію. Це варто перевірити.

Вчитися бути дитиною.