Дощ, краплі на склі. Сірий день: нецікавий. Небо каламутне й низьке. Повітря, наче вода в акваріумі, тільки без риб. З рибами було б веселіше, але такі дні мають інше призначення: дати тобі відчуття порожнечі, великої відсутності будь-чого. І краплі на склі – мінливі й водночас одноманітні – тобі сповіщають про вселенське ніщо; ця пустка сповиває, заколисує, одганяє від сенсів і фарб, подалі, на
край сірого літепла, де немає нічого, нічого.
Порожнеча і простота. Вони так часто приходять разом, що згодом забуваєш про різницю між ними.
Мовляв, їх завжди двоє, немає сенсу придивлятися; це клубок, і він котиться.
Ще півкроку, і чути дихання звіра: він переконує, що все порожнє – просте, а відтак усе просте – порожнє. Тому обійди рівне місце десятою дорогою, не зупиняйся серед пустелі, не шукай у полі вершин і низин.
У це легко повірити. До цього легко звикнути. Мовчати про речі прості, бо вони непосутні, порожні. Нічого певного, крім фонетичної оболонки. Життя, смерть, любов, вічність? Автопілот подбає про сардонічну посмішку, душевна глухота накриється подушкою і ватяною ковдрою. Як ти скажеш про те, що завжди було таїною буття? На цих воротах жоден таран мистецтва, жодна катапульта культури, жоден снаряд чистого розуму не залишили навіть подряпини, хоча всіляких сміливців, які порозбивали об ці одвірки свої серця й голови, вистачило б для колонізації нової планети.
І ця крапля води на склі – вона замить би пощезла; її посестри витерли б пам’ять про неї так швидко, як це буває тільки серед людей. Вона живе на склі коротку й сповнену сірості мить. Ніщо не вплине на її долю. Ніщо – крім твого раптового бажання: побачити її. Саме її. Виокремити
з-поміж інших. Усміхнутися їй услід, провести пальцем за нею, не торкнувшись; пошкодувати, що між вами – скло. Запам’ятати назавжди. Якось так не зуміти забути, хоч як це все смішно. Пригадувати цю краплинку. Шукати в ній своє відображення, своє виправдання.
Чому ця краплина аж така важлива? Бо лише вона знає відповідь на одну маленьку й непомітну в нашому металургійному літературному процесі загадку. Ця загадка – проза Богдани Матіяш. Маленька крапля, яка знає дивну й незбагненну дорогу крізь скло, крізь шкіру, крізь усі прочитані книжки й непрочитані молитви, крізь довіру до щоденного звіра, що відштовхує від усього простого.
„Картини в музеях, репродукції в альбомах, зображення, знайдені в інтернеті. Захват, коли опиняєшся в залі, повному чудесних полотен. Знамениті імена й анонімні автори, чиїх імен ніколи не знатимемо. Народне малярство, примітивісти – такі люблені, що часом думаю, чи могло би існувати щось таке в письмі. Примітивне письмо. Дуже просте, наївне і справжнє. Часом думаю, що знаю
таке, і тоді дуже тішуся, що воно таки є“.
Знайти слова там, де ніхто й не шукає, тобто – на видноті. Знайти ті слова, які промовляються найчастіше, а відтак і почути їх – найважче. На півдорозі від святості до посміховиська, від стилістики шкільного твору до ультрамодернізму.
Її тексти вміють проростати по-рослинному: тихо, повільно, невблаганно. Вони знову і знову повертатимуть тебе до того дня, коли вселенське ніщо й пустка дощем постукали у вікно, і коли ти раптово побачив одну лише краплю – й усе змінилося; звір заткнувся; поблажливий посміх обвалився з обличчя та забрав із собою в пекло твою гординю й твій біль, невміння розрізняти
ці кляті прості речі, про які ти звик не думати, не говорити, щоб не розчинитись у намареній пустоті.
У цій книжці тихо, як у церкві перед закриттям, коли розрізняєш лише приглушене посвистування світла: гасять свічки. Якщо у світла є почуття гумору – то це якраз дуже щаслива нагода повеселитися: світло примножується навіть тієї миті, коли воскові згарки летять у відро.
„Братик Біль, Сестричка Радість“ – це літературна приблуда без жанру й стилю; так могла би звучати проповідь, але чомусь не звучить; так могли би звучати людські серця, якби не дісторшн світу цього, якби не повсякчасне нагадування собі й ближнім своїм, мовляв, не все так
просто; ми сліпі до незнищенної, одвічної простоти, в якій чуємо лише барабани порожнечі.
„А біль насправді ніколи не малий, а завжди достатній, щоб зігнути людину до самої землі й усе довкола застелити смутком“. І це, фактично, все, що треба пам’ятати про цього братика. Решту він і сам нагадає. Мабуть, саме тому збірка Богданиних новел – це все ж таки книжка радості. „Бо
ж завжди все починається з найпростішого. З того, щоби прожити з вдячністю кожен свій ранок, день, вечір і ніч…“.
Тексти Богдани Матіяш можна було б, закотивши очі, назвати духовними, якби вони не були аж такі діткливі, якби дотик не гніздився в них, якби тактильність не визначала цей її щасливий і сповнений вдячності світ, доступний кожному з нас – бодай через дотик. „Іще в січні якось снилося, що роблю рівчачок у землі й засіваю туди якесь насіння, і досі пам’ятається таке гарне відчуття землі на руках“.
Я не знаю, як і якими словами писати такі рецензії, мені просто хотілося поділитися щасливим спогадом про той час, поки ця книжка була і є зі мною. Поки в мені крихко відроджувалася та випадкова крапля на склі: добре, що Господь – поміж сміхом і скарбами, в тиші й легкості, дитинний і всеблагий, і що Він не мовчить до нас.

Простіше бути не може.