Попереджаю – це не кінець пригод Івана Карповича Підіпригори, старанно записаних Владиславом Івченком. Уже є наступний том, в якому філер київського відділення царської охранки боротиметься зі злочинністю та водночас – із світовим Злом. Щоправда, лишається загадкою, в якій саме іпостасі. Бо поки що найліпшою для цього героя була служба приватному капіталу. Тобто, відставному поліцейському різні багаті люди платять за те, аби він вирішував їхні проблеми як приватна особа.
«Найкращий сищик та падіння імперії» - четвертий збірник циклу, і, чесно кажучи, якісно відрізняється від третього, котрий розповідав про пригоди Івана Карповича на фронтах Першої світової. Хоча б через те, що окремі оповідання нарешті перетворилися в лінійно розташовані розділи однієї великої книги. Значить, читачеві хоч не хоч доведеться рухатися від початку до кінця, а не обирати сюжети відповідно до власного смаку та досвіду.
Концепція має як свої плюси, так і мінуси. Цілісна оповідь, без хитань у різні боки та сюжетної й тематичної шарпанини – однозначно позитив. Недолік у остаточній неможливості відділити реальність від фантастики. Звісно, пан Івченко напевне цього прагне. Бо, виглядає, що суміш та вільне поводження з жанровими сегментами – його творчий метод, на який від цілком має право і який втілює майстерно.
Але ось що зазначав Стівен Кінг у романі «Вовки Кальї» з циклу «Темна вежа» вустами своїх героїв Роланда Діскейна, Едді Діна та Сюзанни: « Отже, люди у вашому світі в кожен конкретний момент хочуть слухати історію лише одного типу?- Мабуть, що так, - відповіла йому Сюзанна. - А хто-небудь у вас їсть м`ясо, тушковане з овочами?- Думаю, трапляється, - відповів Едді.– Але коли доходить до розваг, ми надаємо перевагу чомусь одному, і не змішуємо м`ясо з картоплею».
Літературний серіал про Івана Карповича Підіпригору на сто відсотків створений для читацької розваги. Автор не приховує цього, за що йому честь і хвала. Натомість проект має, як бачимо, інші, ширші амбіції та претензії: створити героя на всі часи та застосувати його в різних сегментах розважальної літератури, включно з мелодрамою. Романтична історія досить випукло присутня в третій та четвертій книгах циклу. Хіба що найкращий сищик – не однолюб, і якось дає раду власній полігамії. Та уявімо собі Бетмена, Супермена чи Капітана Америку, котрі розпиляють себе по дрібницях, забуваючи про основне призначення. З одного боку, нічого страшного, слід же колись ламати сталі канони, хто їх тільки придумав на горе творчих людей. Проте є й інший бік справи: ми таки справді надаємо перевагу чомусь одному.
Український читач – найвибагливіший та найконсервативніший у світі, бо неофіт. Література, передусім – розважальна, наповнена питомо українським контекстом, почала розвиватися, без перебільшення, на початку 2000-х. Отже, наш вітчизняний літературний маскульт – повноцінне дитя третього тисячоліття.
Владислав Івченко стрімко зі своїм Іваном Карповичем стрімко, широким кроком йде вперед. Забуваючи при цьому: вдосконалювати й модернізувати ще нема чого. Нема в Україні того фундаменту з розвиненої масової літератури, довкола якого зводяться нові стіни й поверхи. Можна й треба обганяти паровоз – за умови, що вже прокладена колія, якою потяг ходить. Не маючи власних традицій створення розважальної книжки, виплеканих роками, українці вже хочуть їх порушити.
Що вдалося в «Найкращому сищику та загибелі імперії»? Однозначно – створити неспокійну атмосферу, котра передувала Лютневій революції та зреченню царя Миколи Другого престолу. Іван Карпович опиняється в вирі подій, котрими рухають радикально налаштовані спільноти кримських татар, різношерсті бандити, терористи лівої орієнтації, ворожі шпигуни та більшовицькі провокатори.
Зате поруч – нечиста сила, реальність ірреального, чергова порція зомбі та українська варіація на вічну з часів «Франкенштайна» Мері Шеллі тему вдосконалення людської породи. Хоч цей розділ – «Імперська фабрика повної переробки» - один із найкращих та вартий розширення до окремого роману чи бодай стати частиною циклу горорів на відповідну тематику, він та інші подібні сюжети конфліктують із заявленою в назві темою. А саме: показом такої актуальної нині імперської агонії засобами детективного жанру. Котрий, до речі, придатний для цього чи не найкраще.
Окремі тема – за кого тепер Іван Карпович. Уже не сам по собі, так склалися обставини. Мобілізований, служив у війську. Який статус героя тепер? Позаштатний радник? Спецагент? Яких поглядів притримується? Бо на царській службі треба мати якісь погляди. Чи бодай позицію. А в наступній книзі, коли Іван Карпович діятиме в часи Радянської Влади – він вступить в партію, лишиться монархістом, буде анархістом-одинаком – ким? Для героя жанрової літератури, передусім – детективної, самовизначення дуже важливе. Він не може довго лишатися громадянином Всесвіту. Хоча… зможе, якщо його творець, Владислав Івченко, остаточно вирішить займатися жанровим фрістайлом, надалі творячи чисту літературу. В якій реальність – лише те, що вважає реальним автор творів.

Імперія впала, хай живе сищик!.