Початок ХХІ ст. благословив на творчу працю в царині літератури поетесу і критика, члена НСПУ, людину-ерудита Тетяну Дігай. Вона – росіянка за походженням, котра народилася у Тернополі. У вірші «Відповідь» поетеса зауважила: «Я росіянка, авжеж, // Та Україні належу». Пора оцінювати кожну людину за те, що вона залишить людству після земного життя...

З під пера Т. Дігай вилетіли у світ три поетичні книги-ластів’ята («Корона Афродіти» (2002), «Тетянин день» (2006), «Удвох із тишею» (2007), де відбилося її особисте та під впливом суцвіття мистецтв, гуманітарних наук, світопізнання віддзеркалено Усесвіт мажору і мінору.

Знання світових літератур, філософії, етики й естетики, музики і живопису привело поетесу в королівство критики. У сучасному літературному процесі вона побачила неоране поле і стала цікавим, плідним плугатарем. У виданнях «Книжкові імпресії» (2007), «Кубик Рубіка» (2008), «Метроном» (2008), «Дзеркало» (2009) письменниця роз’яснює, оцінює, пропагує та звертає увагу на літературні впливи і взаємовпливи у творчості українських літераторів. Як писав поет А. Малишко: «Талант – це труд».

Поглянемо у «Дзеркало» критика Тетяни Дігай. У передмові до видання лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка Дмитро Стус зауважив, що критик Т. Дігай аналізує твори «більших кіл... заповнює цілі лакуни літературної мапи, яка без її праці була б геть розмитою й знеособленою». Дійсно, автор «Дзеркала» віддзеркалила, відбила творчість 44 переважно сучасних літераторів, титулованих, визнаних і маловідомих. Усі вони торують свої шляхи в літературі, правда, хто скромно, фахово, а хто зухвало, навіть нахабно. Т. Дігай подала своє бачення творів Г. Білоуса, Г. Вдовиченко, М. Матіос, Н. Пасічник, Л. Різника, І. Роздобудько, П. Сороки, Б. Мельничука, І. Карпи та інших.

Можна вже по праву сказати: критик закріпилася на рівні з позначкою загальноукраїнського. Мистецька дорога до себе привела авторку до усвідомлення, що «всенький світ із дзеркал», адже назву книги їй навіяла творчість українського письменника, трагічного романтика і віртуозного стиліста В. Кашки («Листи з-поза дзеркала»). Дійсно, «Дзеркало» Т. Дігай відбило багатогранний літературний процес в сучасній українській літературі: рецензії, літературні портрети, літературознавчі есе подано майже за алфавітом.

До речі, у книзі віддзеркалилися стильові особливості творчості не лише аналізованих письменників, але й самої авторки. Критик Т. Дігай представляє мистців, подає коротку біобібліографію, розкриває тематичний і образний світ творів, семантику їхньої назви, акцентує увагу на багатстві чи бідності мови, мовностилістичних засобів, вказує на літвпливи і взаємовпливи. Наприклад, аналізуючи новели М. Кіяновської, критик зауважує, що «письмо авторки за манерою нагадує прустівське» (Марсель Пруст – майстер французького психологічного роману ХХ ст.) Вона також побачила, що пригодницька повість тернопільського прозаїка А. Сивирина «Хрест Лугового» нагадує шедевр американського письменника ХІХ ст. Едгара По «Золотий жук» (українською мовою перекладено 1927 р.). У Ю. Камаєва помітила «тенденцію до циклізації новел», як у романах американського письменника-нобеліанта У. Фолкнера. Вона також високо оцінила поезію теребовлянки Н. Пасічник, відмітила, що поезії шевченківського лауреата П. Гірника нагадують їй офорти іспанського генія малярства Ф. Гойї, а роман В. Гука «Сад Галатеї» має коріння , з одного боку, в європейській літературі, а з іншого – міцні підвалини національної літератури.

Т. Дігай звертає увагу літераторів: у кожному творі повинні бути прекрасними зміст і форма, ілюстрації й обкладинка (майже за А. Чеховим – тільки в нього це стосується людини).

У «Дзеркалі» авторка твердо стоїть на позиціях реалізму в літературі. У рецензії «Зачарована стежина уяви», де розглядається роман Т. Винокурової-Садиченко «Ми», вона наголошує: «на першому плані має бути увага до складної проблематики, яку висуває життя, а не просто бажання написати будь-що й назвати це романом... Потрібний автор, який зрозумів би: постмодернізм – це вчорашній день літератури, потрібен твір, де були би розглянуті й осмислені проблеми реального пізнання і перетворення світу». Свої етико-естетичні погляди на мистецтво критик віддзеркалила в рецензії-огляді малої прози тернопільських письменників; зауважила: сучасні письменники позбуваються провінційності, стежать за світовою літературою. Нинішні постмодерністи свій ресурс вичерпали, людство поверне собі класику, бо йому будуть потрібні «й незмінність класичного мармуру давніх епох, й іконописна поверхня християнських образів, і вишукана екзотика Сходу, і безпосередність, асиметрія імпресіоністів, і збереження та підтримка загального рівня інтелектуальної ваги літератури».

Новітня Марко Вовчок, але у критиці, не терпить у художній літературі матюків, ненормативної лексики, а також творів, що пропагують розбещеність молоді. Вона також не схвалює шоу-бізнесу окремих видавців на ниві літератури, штучного визначення рейтингів сучасних письменників. Дійсно, хіба можна ставити на шальки терезів дух творчості, національну ідею разом із грішми? Тут уже потрібний державницький підхід... Письменниця солідарна з думкою відомої мисткині М. Матіос, котра сказала: «лише тоді можна говорити про повноцінну літературу, коли вона багатогалузева, коли у ній є всі жанри і стилі. Але має бути висока полиця, середня і низька. А читач нехай вибирає, що потрібно йому (С. 71). Т. Дігай на сторінках книги полемізує з В. Гуком: «Приходиш до висновку, що горизонт думок автора про людство безпросвітно чорний. Так, ми живемо в трагічну епоху, але з точки зору етики трагічне і безнадійне – різні категорії».

Принцип інтелектуальності літератури властивий як поезії, так і критичним працям Т. Дігай. Письменниця добре ознайомлена з мистецькими традиціями Греції, Франції, Польщі, Росії, Швеції, Норвегії, Білорусі та країн Прибалтики. «Дзеркало» відбиває думки більше десятка філософів, письменників, вчених світу. Це – Аристофан, Геракліт, Аристотель, Кант, Гегель, А. Менегетті, Ф. Фелліні, Д. Ревалд та багато інших. Критик має глибокі знання з таких наук як теорія й історія літератури. У «Дзеркалі» зібрано для аналізу різножанрові твори української літератури: епістолярні, психологічні, перекладні, сатиричні, детективи, денники тощо. Надіюся: з часом прийде черга і до аналізу творів драматургії.

Помітно, що критик володіє секретами методики дослідження творчості літераторів: порівняльно-історичними, біографічними, мистецько-історичними, фольклорними, мовними й теологічними тощо.

Письменниця полемізує з критиками, формує читацькі смаки, відстоює свою думку показу літературою природності, а не штучності чи містифікації. Вона прийшла до висновку: у сучасній літературі помітний сильний ухил до автобіографічності (С. 38). «Дзеркало» змушує читача мислити, шукати дорогу до себе у мистецтві, виробляти власний стиль, виражати у книгах прогресивні філософсько-мистецькі погляди, нести християнську мораль, дбати про збагачення української мови, виховувати сильну духом людину. У «Дзеркалі» показано філософсько-естетичний та літературно-мистецький процеси через духовну ауру автора: тільки сильні духом і багаті знанням змінюють світ.

Книга Т. Дігай насичена логічними умовиводами, висловами-афоризмами: «Слова зникають, написане залишається... Людина через літературу рухається до вічності... Лише духовність дає змогу особистості через пізнання світу знайти шлях до самої себе... Перейматися правдою – призначення мужніх і сумлінних... Село – альфа й омега України... Мало мати щастя, з ним треба ще навчитися жити» та ін.

Окремі зауваження: в деяких рецензіях знаходимо перенасичення ілюстративного матеріалу (цитат). Подібне видання повинно мати тлумачний словник, бо тут багато наукових терминів, власних імен (філософів, мистців світу). В теорії літератури сьогодні чітко окреслено жанри (оповідання, новели). На ст. 43 читаємо: «У збірці 27 коротких і дуже коротких оповідань», а згодом у тексті – «новелістична форма», і таке інше.

У книзі є слова Декарта: «Я мислю, значить, існую». Читайте це видання, бо тут в одному суцвітті – розум і дух, досвід світової літератури від давнини до сучасності. Наприклад, знайдете імена українських майстрів слова від І. Величковського (ХVІІ-ХVІІІ ст.) і до днів сущих. Добре, що земля родить мистців, твори котрих не мають кордонів.

«Дзеркало» Тетяни Дігай стане добрим помічником літераторам, бібліотекарям, педагогам, учням і студентам, бо таке духовне джерело зі світовими витоками не міліє і не висихає.

ПРО ДІГАЙ НАЧИСТОТУ.