На зустрічі під час ІV міжнародного фестивалю «Книжковий арсенал», де Оксана Забужко презентувала нову книжку, вона відповідала на безліч запитань, які стосувалися переважно нашого тривожного воєнного сьогодення. Зокрема йшлося про важливість любові до власної культури, про інформаційну війну Росії проти України, про анексію Криму і про те, чому письменниця не хоче балотуватися в Президенти України.

«СВІТ ПОБАЧИВ УКРАЇНУ ЦІЄЇ ЗИМИ НА МАЙДАНІ. ДО ЦЬОГО БАЧИВ ЛИШЕ ПОЛІТИКІВ»
Головна причина моєї присутності на «Книжковому арсеналі» цього року – вихід у світ нової книжки «Український палімпсест. Оксана Забужко у розмові з Ізою Хруслінською», яку треба рекламувати під гаслом: «Все, що ви хочете знати про Забужко так, щоб її не читати». Книжка вийшла спочатку польською у листопаді. У поляків блискуча журналістика – стара, з хорошими традиціями, у них є такий жанр, як інтерв’ю-ріка, що для України поки екзотичне. Це книжка розмов. Журналістка Іза Хруслінська розпитувала про мою родинну історію, коли я почала писати, там багато автобіографічних речей, але ширше – вийшла спроба пояснити 23 роки української незалежності з усіма генетичними хворобами нашої держави та нашого суспільства, і відповідь на запитання: як ми опинилися там, де опинилися.

Розумію, чому для Польщі ця книжка стала, як вони казали, підручником із Майдану. Їм важливо було виявити смисли тієї України, що вихлюпнулася на вулиці й таким чином стала видимою, не затуленою отими лише монологами політиків по телевізору, які в принципі цю країну не репрезентують як державці. Бо держава народ розкуркурила, забрала в нього владу, і от уже в четвертому-п’ятому поколінні це продовжується…

Інша Україна – ми з вами – завжди була недобачена і недооцінена в західних ЗМІ. Коли там обговорювали Україну, там обговорювали український політикум, а не українське суспільство. Вони побачили його цієї зими на Майдані. Побачили народ, який заявив про власну політичну волю, претендуючи на те, щоб стати суб’єктом історії, і готовий за це платити найвищу ціну, навіть жертвувати власними життями. Тому й виникло запитання: а яка в цього народу була історія, культура, як до такого дійшло?..
Палімпсест – це літопис, манускрипт, коли поверх первісного тексту нанесено інший. І от проступає раніше невидимий, затертий попередній текст. У нас з Ізою Хруслінською був тиждень, ми нон-стоп розмовляли зранку до вечора під запис «старосвітських бобін». Разом сміялися, плакали, журилися… Урешті спробували розповісти полякам про Україну через українську культуру.

«ГОДІ ПЕРЕКРИЧАТИ РОСІЙСЬКУ ПРОПАГАНДУ»
Україна за 23 роки незалежності так і не навчилася говорити про себе. Тому за неї говорять інші. До того ж із дуже гідно виробленими професійними інформаційними технологіями. Ми слухаємо старшого дядю, хто ми і чим цікаві світу...
Насамперед нам треба полюбити себе, тобто стати самому собі цікавим. Мені за мою культуру щоразу боляче, коли, виїжджаючи на Захід, мушу розказувати, що і те не так, і те не так, – годі перекричати цілу російську пропаганду. Набридла війна з політтехнологіями. Коли кажуть, що в України негативний імідж, то він не зробився таким сам собою, його таким зробили. З цим нема способу воювати, ми не можемо воювати з арміями зелених чоловічків – реальних чи віртуальних. Маємо їх ігнорувати й ділитися своїм, робити своє, живе, те, що ти шануєш і що врешті почнуть шанувати інші.

У книзі «Український палімпсест» є розділ «Загрози». Говорила про них ще півтора роки тому, але раптом виявляється, що все збулося, усі мої попередження, тривоги, виокремлення проблем вибухнули тепер. І тут я закінчую пояснювати про свою країну, бо тривалий час за кордонами виступала коментатором України. Цю свою роль можу вважати завершеною. Пояснила весь пострадянський період, період нашої умовної незалежності. А зараз ми всі – Україна, Європа, вся цивілізація – вступили у період великих трансформацій, великих змін, хочемо цього чи ні.

«НАС ГОТУВАЛИ ДО ПРИХОДУ ЗЕЛЕНИХ ЧОЛОВІЧКІВ ІЗ 2000 РОКУ»
Батько вчив мене читати газету «Правда», потім слухати західні голоси й порівнювати різні кути висвітлення інформації. І вчитися складати собі більш-менш правдиву картину. Тобто виробляти імунітет до інформаційних маніпуляцій. Бо головні способи, якими спецслужби керують суспільством (а сьогоднішня Росія – це імперія спецслужб), – це контроль за фінансами і контроль за інформацією. Приховані провокації, тіньові сценарії, щоб незрозуміло було, що відбувається... Нічого іншого вони не вміють.

Коли працювала над «Музеєм покинутих секретів», сиділа у «кагебешних» архівах, то більш-менш уявляю, що таке війна спецслужб, бо цей кінець 1940–1950 років, коли воювало НКВС, МДБ з українським підпіллям, то це й була війна спецслужб. Те, що сьогодні демонструє «ефесбешна» Росія, це той же досвід радянського КДБ, тільки помножений на колосальний масштаб і розмах, безпрецедентний в історії людства, сучасних інформаційних технологій. Суть не змінилася.

Інформаційна війна проти України провадилася не місяць і не рік. Почалася вона нівроку з 2000 року. Оце поступове захоплення головних інформаційних плацдармів, розмноження політичних програм витіснили з інформаційного простору образ країни, те, чим вона живе. Де український продукт – музика, книжка? Винятково «Менти», «Кадети», інші російські пропагандистські серіали, які готують глядача до образу позитивного чекіста. Іде масове опромінення підсвідомості, що зелений чоловічок – хороший, дружній. Нас готували до приходу зелених чоловічків, готували інформаційно. Це дуже послідовна інформаційна війна.
Коли бачу в Криму зелених чоловічків, а по телебаченню все ті ж російські серіали про крутих ментів із ностальджи за радянським періодом, куплені всіма українськими каналами і трансльовані роками, – то це те, що я говорила багато років: Україна програла інформаційну війну ще до того, коли зрозуміла, що та війна проти неї ведеться. Це одомашнення зелених чоловічків, демонстрація їх як хороших (а все російське кіно – це «газпромівська» пропаганда), і от наші канали «на нашій не своїй землі» опромінювали цим нас упродовж років, і це продовжується…

«ПАСКУДНЕ ВІДЧУТТЯ – ЖИТИ ВСЕРЕДИНІ «ЕФЕСБЕШНОГО» СЦЕНАРІЮ…»
Дуже паскудне відчуття жити всередині цього графоманського «ефесбешного» сценарію, бо знаєш, що це погана література. Товариш Сурков, архітектор путінської системи й автор цих всіх численних сценаріїв, – це насправді людина з нереалізованими письменницькими амбіціями. Він видав роман, який навіть інсценізував МХАТ… Це все має присмак отого класичного гітлерівського й сталінського комплексу. Гітлер хотів стати художником, Сталін писав вірші у семінарії… Це комплекс нереалізованості людей, очевидно, не зовсім бездарних, які хотіли творити. Але їм видавалося, що творити – це управляти світами. Оруеллівщина чистої води. Тобто це вже було і ніколи не виходило. Жалюгідний театр…
Насправді люди, які прагнуть влади ради самої влади, ради управління іншими людьми, мають великий комплекс, це елементарно недолюблені, глибоко нещасні люди. У них печальні біографії…

Замість того, щоб говорити про сенс життя, про смерть, виховання дітей, хліб, воду й повітря, – про те, що направду важливе у цьому світі, – ми витрачаємо ресурси на те, щоб усередині їхнього, перепрошую, сценарію душевнохворих, шизофренічних комплексантів, ми вираховуємо – підуть на Донбас, чи не підуть, домовилися з цими нашими потворами, а наші потвори чи зрадили нас?.. Та як же ви набридли, упиряки! Та коли ви нарешті відсохнете оцією величезною пухлиною на тілі живого народу, який ви глушите, не даєте йому нормально розвиватися!..
Це була відповідь на запитання, чому я не йду в президенти. У мене немає програм негайного врятування держави, на те не вчилася. Але коли сідаю в машину і чую шансон, то розумію, що це культурна колонізація. Коли думаю, що покоління діточок виростає під оці три акорди, то мені набагато страшніше, ніж від зелених чоловічків. Тому що завтра, умовно кажучи, «Газпром» лусне, Росія розпадеться на шість феодальних князівств, зелені чоловічки підуть, а для дітей саме шансон лишиться мелодією їхнього дитинства. А мелодія дитинства – це те, що на все життя, це ностальджи, це врізається у гіпофіз. Ось цей мотив «золотих куполов», ця акустична профанація, яка тиражується масово, – виростає покоління з профанованим слухом, а це – інтонація, це той рівень інтимного колоніалізму, який мені особисто болить найбільше. І це я вважаю найглибшою диверсією і найнебезпечнішою міною, закладеною під наше майбутнє.

«КРИМ БУДЕ УКРАЇНСЬКИМ»
Знаєте, що в цьому найпринизливіше, найбридкіше, найтяжче психологічно, навіть гірше, ніж «Беркут» і невідомі снайпери на Майдані, бо там – явна смерть, явна загроза, якій ти ставиш чоло і є відчуття протистояння. А втрата Криму – я розумію, чому про неї менше говорять і стараються десь відсунути на маргінеси – це як зґвалтування за згодою. Страшно принизливий момент! Боляче мені й навіть не хочеться уявляти, як почувалися ті військові, які сьогодні, за свідченнями, лишися там і кричать: «Застрелюся!», але навіть цього не можуть зробити, бо в них забрали зброю.

І найпринизливіше, що 2,5 мільйона людей лишилися заручниками. Звичайно, тепер реакція на цю неприємну ситуацію є самозахисною, мовляв, вони самі винні, бо хотіли в Росію… А хто перевіряв, скільки кримчан хотіли в Росію, чи насправді вони винуваті в тому, що хотіли в ту Росію, якої могли зовсім не уявляти, бо тільки російське телебачення дивилися, тож уявляли собі Росію як СРСР часів молодості їхніх батьків. Як у тому анекдоті: «Дідусю, а коли жилося краще – при Сталіну чи Брежнєву?» «Ну, звісно, при Сталіну, бо тоді баби були молодші…» Тобто спершу створюється фейкова інформаційна реальність, а потім під цю фейкову інформаційну реальність починаються реальні злочини.

Так, кримська – доволі специфічна ментальність, бо це переважно внуки й правнуки легіонерів, люди з військовою ментальністю, крім кримських татар. Тобто це люди, які звикли служити, звикли до наказу. І коли їх просто передали з рук в руки – то це відчуття наруги над 2,5 мільйонами людей. Думаю, що така травма лишається надовго і легко вона не проходить. Із цією травмою нам тепер жити й приховувати її від себе не варто, бо ті діти, які плакали й співали Гімн України, коли виносили український прапор, оті діти цього не забудуть. Крим буде українським.

О. Забужко: Шансон – найнебезпечніша міна, закладена під майбутнє України.