10 березня Оксана Забужко презентувала книжку листування з Юрієм Шевельовим "Вибране листування на тлі доби: 1992-2002".

Це друге видання листування. Перше видання вирізняється глянцевою палітуркою та помилками в іменному покажчику. Друге має матову палітурку та відправлені всі шви. Як сказала з цього приводу Оксана Забужко: "Перепрошую за мій невиліковний перфекціонізм".

"Вибране листування на тлі доби: 1992-2002" відкриває практично забуту в Україні постать видатного мовознавця Юрія Шевельова. А ще - розкриває та коментує низку знакових подій десятиліття 1992-2002.

10 березня Оксана Забужко зустрілась із читачами та розповіла про історію створення книжки, Юрія Шевельова, Тараса Шевченка, фальшивих пророків і Табачника, котрий нервово виходить у коридор.

Про культуру не для дітей

На це першою звернула увагу моя мама.

Перша збірка есеїстики Юрія Шевельова називалася "Не для дітей". Так називалася рецензія на роман Домонтовича "Доктор Серафікус".

Там використано таку метафору. Професор Комаха спілкується з 5-літньою сусідською дівчинкою. Вона розглядає зоологічні альбоми та питає, що зображено на картинці. Професор пояснює, що це "рінерит з оріньякської стоянки Реб'єр". Шевельов коментує, що можна лише уявити, як з того збагатився досвід 5-річної дівчинки.

В самого Шевельова це "не це для дітей". Без популяризації, без коментарів, без просвітництва, на рівні очі-в-очі.

Оцей рівень української культури "не для дітей" завжди був пресований імперією. Як Російською, так і радянською. Тоді всім радили писати так, щоб розуміли сільські вчителі.

Поки для сільських вчителів, то таку українську культуру ще можна терпіти. А коли є культура, де говорять про "рінерит з оріньякської стоянки Реб'єр", то Діма Табачник, плача, выходит в коридор.

Ось такої культури колоніальним народам мати не дозволено. Такої культури імперія ніколи не толерувала.

Шевельов і Україна

В 1990 році він приїхав на перший Конгрес українознавців. Та Україна знала, хто такий Шевельов. Та Україна вітала його стоячи.

Саме тоді він сказав свою крилату фразу. Він звертався до своєї Батьківщини по 47 роках вигнання: "Любі друзі, шановні вороги!".

Про Юрія Шевельова

Я не знаю, як читатимуть цю книжку ті, хто не знають, хто такий Юрій Шевельов.

В передмові я спробувала концептуально викласти своє бачення місця та ролі Шевельова в українській культурі.

Людям, які не читали жодної з книжок Шевельова, я би могла порадити після передмови прочитати в додатках 2 мемуари Юрія Шевельова. Ці тексти писалися в 90-ті та обговорювалися в листах.

Він дуже щиро писав і намагався називати речі своїми іменами. Бути в 20 столітті українським гуманітарієм і при цьому служити істині - автоматично означає підставляти себе під удари.

Це текст людини, що пройшла через сталінську та нацистку машину та опинилася на території третього учасника Другої світової війни - США, де КДБ влаштувало провокацію та дуже пошкодило його кар'єру. Він дожив до падіння башт-близнюків у Нью-Йорку.

Він бачив занепад усіх трьох імперій, які брали участь у Другій світовій війні.

Про аристократію

Шевельов був етнічний німець. Про це він мені ніколи не казав - я прочитала це в його спогадах.

Тут ми бачимо продовження теми української аристократії з "Notre-Dame d'Ukraine".

Шевельов - син царського генерала Шнейдера. Володимир Карлович Шнейдер у 1914 році по царському указу виклопотав собі дозвіл змінити прізвище з німецького на російське - тоді Німеччина було воєнним противником.

Так він став Володимиром Георгієвичем Шевельовим. А хлопчик, народжений Жоржиком Шнейдером, став Юрієм Шевельовим.

Потім, уже в 20-ті роки, коли отримував паспорт, Юрій Шевельов записався українцем. При тому, що українців уже почали гнобити. Навіть у часи війни, коли почали записуватися у фольксдойчі, він із матір'ю нікому не сказали про своє німецьке походження.

Шевельов став українцем і приховував своє походження. У нього був етичний кодекс служби. Один раз складено присягу - і все. Служба ціле життя несеться. Хоча нічого, крім граду каміння ця служба йому не принесла.

Про великих українців

Доля Шевельова мені боліла. Боліла його незнайомість. Сам Юрій Шевельов говорив, що зробив для української мови те, що Грушевський зробив для української історії.

Століття Шевельова пройшло практично непоміченим. Його знають як якогось діаспорного професора, діаспорного славіста. Мовляв, мовознавці, лінгвісти кажуть, що він видатний вчений. Що без його праць світова славістика не обійдеться найближчі 50 років.

Так, він займався літературною критикою. Так, він мав культурологічні праці. Але його найбільші тексти в Україні видавалися накладом щонайбільше в 1000 примірників. Він як був самвидавним автором, так і лишився самвидавним після 1991.

У 2008 році, коли було століття Швеельова, воно дивовижно збіглося з шоу "Великі українці", де вже тоді Табачник пописався, як видатний фальсифікатор наших днів.

На першому етапі шоу "Великі українці" кандидатів у список вибирали інтернет-голосуванням. Тоді мене це вразило - самі користувачі кидали прізвища тих, кого вважають великими українцями.

Кого нація знає та шанує як своїх героїв? Прізвище Юрія Шевельова з усієї аудиторії назвали 12 душ. Мені аж захотілося усіх їх взнати поіменно. Символічна цифра - це як 12 апостолів. Це дрібнесенька горстка тих, хто насправді посвячений у масштаб особистості, ученого, мислителя, людини.

Про Тараса Шевченка

Нація наша складається не з живих обивателів, а з мертвих героїв. З тих, хто держить небо духовної висоти, на яку пересічний обиватель може рівнятися. Якщо нація не знає своїх героїв, тоді приходять лже-герої, приходять фальшиві пророки та заводять націю на манівці.

Колоніальна нація не має досвіду вшанування своїх героїв - вона цього не вміє. Вона знає тих героїв, яких їй дозволила мати імперія.

В цьому сенсі нам із Шевченком дуже пощастило. Він був усеросійською зіркою ще за життя. Як би його не намагалася опустити радянська влада, він був занадто крупною постаттю.

Вони намагалися одягнути його в кожуха та представити сільським самородком. Але ця брила завелика - її не проковтнути. Тому навколо імені Шевченка досі не згасають дискусії.

З усіма іншими нашими героями, котрі мали би скласти культурний пантеон культурних оборонців нації, ми за 20 років так поводитись і не навчились.

За великим рахунком, за часи незалежності в нас ніхто силами самих українців не вийшов на загальнонаціональну орбіту. Я не рахую тих, хто на грошах.

Про листування з Шевельовим

Перша презентація книжки відбулася в Харкові. Для мене було важливо, щоби повернення Юрія Шевельова відбулося саме в Харкові. Він про нього думав у свої останні дні. Його передсмертні слова: "Купіть квиток, поїдемо до Харкова".

Ця книжка була моїм моральним обов'язком. Але більшою мірою - обов'язком культурним.

Ця книжка - це двоголосся 57 листів. Юрій Шевельов називав це епістолярним романом. Це 12 років знайомства, взаємин і культурного діалогу.

Ця книжка - це як кинути дитину на мороз. Я не впевнена, хто її читатиме.

Першою аудиторією мали би стати люди, котрі знають, хто такий Юрій Шевельов, а не хто така Оксана Забужко. Це філологічно підковані люди. Ті, хто може отримувати задоволення від мовної гри, культурних алюзій, сюжетів, які обговорюються.

Щоби зробити це достатньо езотеричне спілкування більш доступним, я робила дуже докладні примітки. В процесі роботи над коментарями я отримала змогу поглянути на ту на 15 років молодшу особу - дуже молоду, дуже амбітну, дуже егоїстичну особу. Приблизною такою була Оксана Забужко часів "Польових досліджень з українського сексу".

Я вразилася, як я погано розуміла оті сюжети старого патріарха! Як багато тих сюжетів, на які він тільки натякав, свистіли мені над головою.

Він підписувався "ваш дедушка". Ця формула стосунків ним запропонована. Але вже після його смерті я писала в щоденнику, що він був для мене не "де душкою". Він був для мене втраченою культурою Розстріляного Відродження, на якій мені залежало як на якомусь санкціоную чому голосі історії.

Він був одним із моїх перших читачів. Отримати оцінку від нього - це як отримати оцінку від Зерова чи Драгоманова. І далі ціла гирилиця класиків аж до Потербні та Сковороди.

З позицій себе сьогоднішньої я можу тільки подивуватися істинно педагогічній вчительській многотерпеливості Юрія Шевельова. Він усе бачив, але продовжував терпляче возитися з норовливою баришнею.

Між нами була дистанція в кілька історичних епох і кілька культурних материків.

Про Україну 1920-х, 1990-х і 2000-х

1920-ті і 1990-ті. Між нами - досі нерушена чорна здоровенна вирва радянського періоду, який у нас і досі тягнеться догниваючою інерцією УРСРівської культури, УРСРівської ментальності.

Часом воно притоплюється. Але іноді, як на нинішньому історичному етапі, виринає на яв. Але воно нікуди не дівалося. Це та ж сама СРСР, але зі зміненим прапором і гербом.

Спадкоємність поколінь

Він - останній вцілілий представник Розстріляного Відродження 20-х. Він - перше покоління радянської молоді, радянських студентів. Саме його покоління було першим, на яке припала радянізація освіти.

Я - останнє покоління радянських допєрєстроєчних студентів. Моє покоління - перші діячі культури та письменники незалежної України.

Для мене важливим був пошук зв'язку. Міжпоколіннєвий міст - це головний сюжет цієї книжки.

Шевельов ціле життя був спадкоємцем, опроміненим отими грандіозними 20-ми. Саме йому належить думка про те, що відродження 20-х - це продукт Петлюрівського покоління молоді.

Весь той авангард, весь той несамовитий калейдоскоп пошуків, весь той рівень української гуманітаристики, якого вона з тих пір так ніколи і не сягнула...

Це було обірвано, обрізано, обтято, розстріляно, пущено на Соловки. Материк радянської історії та культури з дистанції Шевельову бачився як всесоюзні Соловки.

20-ті роки випромінювали українізацію, яка захлинулася. Ті люди ніби прийшли в Україну зарано.

Так само 90-ті залишаться добою дерадянізації, яка захлинулася.

Мені цікаво - що він у мені знайшов. Чому він роками утримував мене в полі свого зору? Неперервність цього листування - його заслуга, а не моя.

Я вирахувала оту збіжність, що він мусив упізнати в моїх віршах 1992-1993 року зі збірки "Автостоп", до якої він писав передмову.

Він писав про митців 20-х років, які ніби зарано прийшли в Україну, коли виникли всесоюзні Соловки. Те ж саме я писала з Ялти в 90-ті. Країну щойно випустили з зони - виповзло все, що ховалося за СРСР. Це був стан тотальної розгубленості.

В збірці "Автостоп" я описала епізод, коли на набережній Ялти стояла бабуся інтелігентної зовнішності стояла та академічно професійно грала на скрипці мотивчик "По тундре, по железной дороге...". Крим тоді був візуальним вираженням руїни, в якій ми опинилися.

Сюжет, якого не усвідомили

90-ті роки були позначені спробою де радянізації в культурі, в гуманітаристиці, в суспільстві.

В цей час ми обоє були задіяні в цьому процесі. Ми по-різному, але таки були задіяні в цьому процесі, і опинялися тут на передньому краї.

В 90-ті роки обидва кореспонденти дають можливість простежити логіку від першої ейфорії 1990-х до 1996 року, коли дезорієнтовані старі радянські яструби почали вилазити.

У 1996 році стався розкол Спілки письменників України, коли від неї відкололася Асоціація українських письменників. Тоді ж, у 1996 році відбулося дві важливі публічні кампанії.

Перша - з приводу моєї книжки "Шевченків міф України". Тоді повилазило багато забутих персонажів. Як Олександр Сизоненко - я тоді здивувалася, що він живий. Колишній автор книжки "Русский солдат" раптом виявився ще й членом Шевченківського комітету.

Друга - пов'язана з Шевельовим.

До 1996 року з ним усі носилися, як з теплим маслом. Мовознавці ніби танцювали навколо нього з бубнами - запрошували на засідання правописної комісії тощо.

У 1996 році був Харківський конгрес Міжнародної асоціації українознавців. Тоді Шевельову не дали слова на пленарному засіданні. Його доповідь запхали в секції, де він виступав поруч із студентами без мікрофона. Тобто його чули тільки ті, хто сидів у першому ряді.

Тоді, в жовтні 1996 року Шевельов надіслав мені листа, з якого я нічого не зрозуміла. Зрозуміла тільки зараз, 15 років потому, коли подивилася його виступ на тому конгресі в 1996.

Тут треба подякувати вже покійному Роману Карагоцькому, який останні в два останні приїзди Юрія Шевельова був його Еккерманом - він за ним усе записував.

Та доповідь Юрія Шевельова в 1996 році була опублікована без закінчення. Було зафіксовано, що він говорив про проблеми українського числівника. Але він говорив не про це.

Він говорив як мовознавець. Він досліджував історично нововиниклу структуру - двоєречень. Ця структура виникла лише 150 років тому.

На цьому прикладі він дослідив, що в українській мові і де процес перетворення числівника на окрему частину мови. Це аналогічно тому, що в астрономії вибухнула наднова зірка чи пролетіла нова комета.

Але вітчизняне мовознавство її зарахувало до діалектних і нетипових. І тоді Шевельов говорив про інертність сталінського мовознавства. Про інертність норми, яке пояснює, як треба, замість того, щоб дивитися на життя мови.

Ось він - жорсткий норматив, який посилають зверху.

(далі Оксана Забужко цитує закінчення виступу Шевельова):

Інститут мовознавства в Києві, як колись Французька академія, перенаголошував свою пуристичну практику. Приймали українські інновації, які були ідентичні з російськими. Це означало, що українській мові перекреслене не тільки її минуле, а і її майбутнє. <...>

Осередком здійснення цієї диявольської політики став колишній Інститут мовознавства. Пізніше виділення Інституту української мови не зробило революції.

На папері векторів було два - один спрямований у минуле, інший спрямований у майбутнє.

Перший займався обчекрижуванням історії української мови і вилучав із історії мови цілі періоди. Історія цієї колосальної фабрики фальсифікацій ще не написана та не зібрана. Багато науковців молодшого покоління навіть не уявляють ні деталей, ні колосальності задуму.

В межах моєї розвідки, зацікавлення викликає вектор футурології, що розрахований не на життя, а на смерть пацієнта - сучасної української мови.

Тут функції були поділені. З одного боку - денаціоналізація мови. З другого боку - недопущення своєрідних інновацій, тобто омертвлення зародків ще перед тим, як вони вийдуть із материного лона.

Проголошено розвиток архаїчного. Головним засобом була кодифікація мови. Зовні вона виглядає як максимальна турбота про мову - виходять монументальні багатотомні словники <...> Усе, що не ввійшло до тих томищ, проголошується архаїзмами чи діалектизмами.

<...> Пережила українська мова період безсловников'я - сподіваюся, переживе і період монументальних словників. На сторожі коли нас стоїть Слово. Приставляти сторожу до цього Слова потреби нема.

Це були останні слова Шевельова, сказані в Україні своїм колегам. І ці слова були заглушені.

Саме з цього почалася реакція. Не з приходу Віктора Януковича.

Оксана Забужко не для дітей.