Назад у майбутнє – в прикордоння Едему, техногенне (анти)цивілізоване футуристичне минуле, або ж просто у 1989-й, коли журнал «Прапор» видрукував прозаїчний дебют Оксани Забужко «Книга буття. Глава четверта». Видавництво «Факт» зробило своєрідний видавничий рімейк, розташувавши під одною обкладинкою сучасно-позачасову антиутопію та більш відому «іншогалактичну» сповідь знаної української письменниці – «Інопланетянку». Про «Книгу Буття...» уже встигли звикнути говорити в контексті касандрівських пророкувань. Учергове згадуючи Касандру, варто подумати, чи відчувала вона, як пахне папір і те, що замість паперу, і чи не було у неї «сестри-близнючки».

«Докомп’ютерна антиутопія, яка через двадцять років публікується без жодних редакційних змін, – то ще один поданий знак через «міжпоколіннєвий кордон», що насправді ніякого кордону не існує – дорога вільна... Звісно, для тих, хто взагалі шукає дороги». Що б там не казали про одвічне «протистояння» авторського задуму й авторської ж його адресації та істинного портрету «аудиторії» того чи іншого видання і, найголовніше, трансформації нею авторського задуму, як би не вишукували причини полярності або чи не випадкових збігів, – якщо йдеться про «Книгу буття...» Оксани Забужко, про всі суперечності «автор-читач» можна забути. Оксана Стефанівна стовідсотково визначилася із тими, для кого видруковано цю книгу – це ті, хто шукають дороги. Від себе хочеться додати – ті, хто шукають «старого нового» способу борсатися у хвилях загальнолюдських цінностей. І, звісно ж, ті, хто є спраглими свободи та її нових рівнів – це вже про «Інопланетянку».

Власне, «Інопланетянка» – твір навіть більш «вузькоспеціалізований». Це, перш за все, «позакласне», але водночас і обов’язкове читання для всіх, хто хоч кілька разів мав гіркий досвід знайомства з муками творчості. Людям, далеким від літературних страждань, усі діалоги із собою (чи монологи, чи думки вголос, чи відповіді «екзаменаторові»-Посланцеві) про вартість слави, що «торгує гнилим товаром» і марність людського існування, про «потрібність людям», про шість годин за письмовим столом, – хіба що дивакуваті абстракції. Цитування класиків і паралелі з геніями, «ославленими божевіллям» – «зайвини». Говорячи мовою Ради, їм це навряд чи потрібно, – спраглий віднаходити в літературних героях, у їхніх характерах свої риси, читач у кращому випадку обуриться, якщо йому запропонують «інопланетянку» за мисленням і вчинками. Причетним же до пошуку письменницької свободи буде значно легше продиратися роздумами про ступені цієї ж таки свободи, погоджуватися із твердженням, що митець – не зовсім людина, вслід за Радою занурюватися у хащі самоаналізу – від дитинства до «шлюбних» стосунків, від дитячих запитань батькам до діалогів із вчителями у творчості, від оцінки власного «письма під диктовку» до з’ясування власної ж здатності любити навколишніх – оцих простісіньких амеб, – любити і дозволяти любити себе...

Це – дуже елегантна безсюжетність на роздоріжжі головного сюжету свого життя, дуже експресивна «Я-література». Власне, від численних у сучасному українському літературному процесові прикладів оцього «Я», а надто жіночого, у всіх з’явах головної героїні-близнючки авторки, з цілком природним бажанням нагадати собі та всім-всім-всім про свої літературні досліди-розвитки-успіхи, уже потроху починає й нудити. Однак Оксана Забужко – не з тих авторів, що належать до натовпу, тож цю саму «Я»-спрямованість помічаєш, лише прагнучи її помітити. Гармонійність думок, що метушаться, нелінійна оповідь, виразна правдивість, яскрава інтелектуальність – беззаперечні козирі. «Коли б я володіла мистецтвом жити, то навіщо б мені здалося писати?» – неймовірна відвертість. Касандра і Гелен – ще більша відвертість, приправлена античним колоритом, і ще більший вибір – говорити те, що прагнуть чути, чи те, що має бути сказаним, бо однаково справдиться?

«Що я роблю в цьому світі? Я – посередкую, от. Я стою непроханим посередником між дійсністю, як вона є – і людьми, котрі врешті-решт бачать дійсність так, як її відіб’є мистецтво: в тих барвах, під тим кутом залому. Шліфую, обточую, переливаю в форми слів – возношу до ряхтючого, коштовного смислу. Тільки мною – моїм живим теплом, моїми вогкими соками, потом, слізьми, прискореною кров’ю, дихальним ритмом – освоєну, обігріту мить буття люди потраплять розгледіти. Читання – завжди трошки канібальський акт. Їжте тіло моє, пийте кров мою...» На цьому перехресті, власне, «Інопланетянка» наздоганяє «Книгу буття...», або навпаки. Визначеність своєї місії – і відмова від інакшої. «Неземна» Рада відмовляє Посланцеві, що подорожує нікуди нізвідки, хоча стоїть осторонь людей. «Місцевий» Авель прагне наблизитися хоча б до радіаційних, але далеких від все регламентуючих правил Цивілізації, Ритуалу, Ініціацій, просторів «варварів», себто – знову ж таки, людей. Коло «фантастичності без фантастики» замикається людяністю. Радина література підкріплюється раптово влитим в Авеля «Моєї Ади очі темніші темної ночі», – оце наскрізне «Спочатку було Слово...», що його також ми часто вибираємо на власних ціннісних перехрестях – мовляв, прийняти чи знехтувати. Видається, саме воно, а не історія Авеля та Каїна, Авеля-не-жертви, Авеля, покликаного стати Каїном всупереч справжній Буттєвій історії, стає основою нової «Книги буття...».

«Книга буття» – антиутопія, що трохи пахне оруеллівським спадком, з його розвинутим техногенним суспільством, позбавленим людських рис і щедро наділеним Цивілізаційними «настановами». Настільки наділене, що «Комп’ютери втрачають пам’ять», а «Правила давно втратили сенс. Відколи почали розмножуватись, як віруси. Кожне Правило породжувало десятки, потім сотні, потім тисячі Правил, які обумовлювали, уточнювали, конкретизували, як саме належить його виконувати в тому чи тому випадку, а ті, своїм шерегом, брунькувалися далі, і так аж поки Правила не перевищили кількістю можливий у житті індивіда набір міжлюдських колізій». Настільки наділене, що регламентується сексуальний зв’язок. Настільки, що створюється повністю деморалізований осередок, де слід виживати щодня, щохвилини, але усвідомити собі життя може хіба що Авель: «Адо, дівчинко моя, ти мій маленький блок пам’яті, я живу, поки ти думаєш про мене, не стирай мене, чуєш?!»

«Книга буття...» – мов емоційна панянка ще з трохи гострими рисами обличчя й не заокругленою фігуркою, – потік слів рветься, дробиться на шматки, уривки, членується риторичними вигуками й запитаннями... Молода – і водночас зріла, бо вгадала усе по –касандрівськи. Наївна своїм неканонізмом, мудра своєю відмовою від передбачуваності. Видання, що провокує нас побачити неправильні життєві сценарії та розглянути варіанти життєвих виборів. Світлина сучасного буття, де немає кадрів із вулиць, які ви зараз бачите через шиби. Книга, що не пахне папером, і це – найголовніше .

Словесне Буття Оксани Забужко, або Книга, що не пахне папером.