Саме з футурологічної притчі «Книга Буття. Глава четверта» розпочалася нова сторінка у творчій біографії Оксани Забужко – це був її дебют як прозаїка. Уперше твір надруковано у 12-му числі харківського журналу «Прапор» (нині «Березіль») за 1989 рік. І майже через двадцять років цей текст продовжує читатися з цікавістю: і як «першоклітина», в котрій закладено «гени» подальшого розвитку авторського стилю, і як прогностична версія майбутнього, що вже нині нависає над нами.
Авторка відсилає читача до Біблійної Книги Буття, в четвертому розділі котрої йдеться про Каїна та Авеля. Твір Оксани Забужко, як і має бути у притчі, є розгорнутою алегорією про «світ без любові» і водночас про кохання, про істинні основи людського існування. Це пам’ятник утраченому, дзвін застереження і «пісня про незнищенність матерії» Слова – сакрального та глибоко інтимного, слова, що є не просто засобом комунікації, але й чинником олюднення людини (хоч як парадоксально це звучить).
Ми застаємо молодих героїв зі світу Цивілізаторів, який протиставлено світові так званих варварів, що для них «нефункціональні емоційні збурення», кохання, вірність, саможертовність залишаються природними й необхідними парадигмами буття. Однак ті варвари – «останні з могікан».
Унаслідок технологічного розвитку тотальний контроль суспільства Цивілізаторів, зокрема — і над внутрішнім життям окремої людини, цілковита заміна світу реального віртуальним, призвели до масового емоційного спустошення. У такому соціумі механістичність існування, остаточне підкорення індивідума всепоглинальній масі поглиблює самодеструктивні імпульси особи, посвячення якої у зрілість, ініціація, є нічим іншим як вимогою убивства подібного собі. Тим-то на цьому тлі стосунки Авеля та Ади є чимось екстраординарним, такими, що їх необхідно ретельно приховувати заради самозбереження.
Різного плану «технологічні» деталі в цьому контексті є тільки зовнішніми ознаками реальності, що вже не тільки «десь там», але й «тут».
Насправді присутність (чи в даному випадку мораль притчі) полягає в нагадуванні нам, теперішнім і буденним, про основи Буття. Ми вже маємо суспільство, що наполягає на стиранні всіх ознак присутності людини як такої в її історичній тяглості. Цивілізація пожирає світ, у котрому ця людина існує. І, як стверджує авторка «Книги Буття», тільки Слово залишається універсальним чинником витворення людини як Божої істоти: воно створює енергетичне поле духовної комунікації, без якої вона, людина, перетворюється на рухомий набір соціальних масок, виконавця порожніх механістичних ритуалів.
Слово є сполучною ланкою між пам’яттю й забуттям, воно перекидає міст над безоднею: недаремно у «футурологічній притчі» зринає і молитва до Творця, і нехитрий спонтанний «саморобний» віршик, три заримовані рядочки якого стали своєрідним паролем і тестом на змертвіння/не змертвіння душі.
Другий текст, який Оксана Забужко помістила під однією обкладинкою із «Книгою Буття», названо «Інопланетянка». Саме в цій публікації авторка зняла підзаголовок «Нефантастична повість» (до того він повторювався тричі: в журналі «Сучасність» (1992, № 8), збірці «Жінка як текст» («Факт», 2002) та в її книжці «Сестро, сестро» («Факт», 2003): очевидно, аби в даному разі підкреслити певну «єдність формату» із «фантастичною антиутопією» «Книга Буття». Однак, це не більш ніж досить умовний прийом.
«Інопланетянка» надається різнопрочитанню під різними оглядами. Приміром, як «класичний» зразок такої моделі жіночого письма, яку Сандра ґілберт та Сюзен ґубар називають «палімпсестом», а Елейн Шовалтер — «двоголосим дискурсом».
В основі твору — ідея самоцінності жіночої особистості, її самодостатності. Це наскільки ж особистісна історія, як і «вселюдська». «Інопланетянка» — так само твір про свободу творчості і відповідальність за Слово у найширшому сенсі цих понять.
Хто така Рада Д., героїня «Інопланетянки»? Зустрічаємося з нею у момент кризи, творчої та екзистенційної, глибокої втоми від соціуму, від себе самої («затруєння словами»). Її втеча, ескапізм, потреба в усамітненості — реакція на «світ без любові», реакція саме в момент загострення. Це – криза цілісності. І саме на цей момент випадає її зустріч із невідомим Посланцем (ось вам і «фантастичний» акцент), яка відбувається саме там, на узліссі, англійською мовою — The Margin, що також означає край, узбіччя, береги рукопису. За відомою формулою Жака Дерріди, «маргінальне стає центральним». Отож, усе, що сталося з Радою там, на узліссі, периферії «великого життя», набуває статусу центру, її Всесвіту.
Довершена пластика письма передає моменти невловного: перед читачами розгортається таємниця витворення тексту — як спалах вольтової дуги межи різними полюсами буття. Відбувається одухотворення буденної, «периферійної» матерії. Це оволодіння дійсністю через душевну фіксацію, трансцендентність, яка згодом утілюється на письмі, – вищий рівень «освячення словом» такого неоднозначного життя. Мотив «щілини», взаємопереходу світів сакрального й профанного, переходу невидимого й потаємного, згодом переростає в тему «посередкування». На запитання скептичного Посланця, що вона, Рада, робить на цьому світі, Рада Д. відповідає: «Я посередкую, от. Я стою непроханим посередником між дійсністю як вона є – і людьми, котрі врешті-решт бачать дійсність так, як її відіб’є мистецтво: в тих барвах, під тим кутом залому. Це я приручаю дійсність для них. Шліфую, обточую, переливаю в форми слів – возношу до ряхтючого, коштовного смислу. Тільки мною – моїм живим теплом, моїми вогкими соками, потом, слізьми, прискореною кров’ю, дихальним ритмом – освоєну, обігріту мить буття люди потрапляють розгледіти».
Внутрішня драма героїні полягає в тому, що таке «посередкування» є процесом болючим, драматичним, бо — відповідальним. Перебування письменниці Ради Д. у «зазорі», «щілині» водночас стає приводом для викриття ніби своєї «двоїстої» природи: одночасне перебування «там» – серед людей, у соціумі, і «тут» – у «сховку», «алхімічній лабораторії», де витворюється творча автономія. Саморефлексія героїні підводить її до остаточного «діагнозу»: «людська дійсність насправді тебе не поглинає…» І вона, Рада, – «чужинка, диверсантка, підступно вникла в їхній світ, ні, ще страшніше – інопланетянка?» Інопланетянка – тобто цілком Інша, Інакша, чужа.
Чи ж «людське» начало протиставлене творчому, мистецькому? Власне, про це триває дискусія Ради Д. з химородним Посланцем із невідомих світів. Її боротьба, напруженість буття – і є ціною за щасливе прокляття творчості, зрештою, підстави, привід і тло для неї. Творчість – як спокута і каяття, як самообмова і самовиправдання, як розгорнутий інсайт. Іншими словами – трансцендентування.
Так чи інакше, Рада шукає, прагне притулку в світі. Насправді їй необхідно знайти прихисток передусім у власній душі. І саме творчість дає таку можливість – бодай на час, поки відбувається процес перетворення «хаосу» («розрізненого» подієвого потоку та рефлексій на нього) на текст. Лише через слово Рада може віднаходити свою цілісність і повноту, внутрішнє самовиправдання свого існування. І не тільки для себе.
Посланець пропонує Раді «третій ступінь свободи», неможливий на Землі. «Будеш цільною — замість розтікатися емоційною пам’яттю по вузькому часовому просторі у кілька десятиліть…. і не в змозі відірватися від землі… ти скупчишся в одній точці і злетиш. Те, що вгледиш із висоти вільного духа, незмога переповісти словами. Та й навіщо? То вже непотрібно людям», — спокушає Посланець.
Однак Рада не може прийняти пропозицію Посланця – свободи в позамежжі, поза людським світом: бо «якщо я побуваю там, я ж уже не повернуся сюди», аби «написати про все побачене», передати новий трансцендентний досвід.
Фаустівська тема, тема спокуси, від якої відсторонилася героїня, бо ієрархія її вартостей зовсім інша. Її письмо стає водночас і процесом, й інструментом, й результатом, що уможливлює ту напругу, яка не дає змеженіти духовному началу. І саме це є покликанням Ради, її екзистенційним обов’язком «посередника»-митця. Посланець – не просто втілення спокуси, це «демон» абстрактної людини: він пропонує Раді вже «нелюдський вимір» абстрактної діяльності, повної і остаточної відірваності від «земного», «тілесного», «матеріально-речовинного». Відтак «Інопланетянка» – також твір про «міру» і «вимір», пошуки «золотої середини» поміж світами.
Важливо, що саме в «Інопланетянці» через образ жінки відтворено розвиток творчого начала, його формування в абстрактній людині, пошуки нею автентичності та ідентичності. В цьому сенсі повість досі залишається самотнім текстом у сучасному українському письменстві.
Врешті-решт, що може бути тим «спільним знаменником», котрий об’єднує обидва твори під однією обкладинкою? Не тільки «фантастичний елемент» у текстах, звісно. Як на мене, це нагадування про відповідальність слова, слова, яке може відображати й волю, і сваволю людини. А коли узагальнити ще більше, то я б визначила базовий концепт обох повістей у біблійному дискурсі: Закон чи благодать?
Джерело: <a href="http://litakcent.com/2008/11/11/ljudmyla-taran-zakon-chy-blahodat/">ЛітАкцент</a>
