Футуристична притча від Забужко.

06.06.2015

Оксана Забужко. Книга Буття. Глава четверта: Повісті. – К.: Факт, 2008. – 164 с. – Серія «Поза фокусом».


Ім’я Оксани Забужко відоме навіть найбільш віддаленим від літератури людям. Поява будь-якої її книги відразу викликає зацікавлення, проте у «недалеких» осіб творчість авторки окреслюється лише в контексті всім відомих «Польових досліджень з українського сексу». Утім, людям, які більш обізнані з її творчістю, остання книжка відкриє нові грані таланту – як письменницького, так і пророчого. Насправді «Книга буття. Глава четверта» — це дебют Оксани Забужко як прозаїка. Цю притчу вперше було надруковано у 12-му номері харківського журналу «Прапор» ще 1989-го року. Цей маловідомий твір видавництво «Факт» опублікувало в тандемі з «Інопланетянкою», більш відомою повістю авторки, про яку читач чув уже не раз.

Твір, який витримав у часі майже двадцять років самовизрівання, читається з неабияким інтересом. Тут помітні не тільки витоки забужківської манери письма, але й прогностичні оцінки сучасних реалій. Я б назвала «Книгу буття…» футуристичною притчею. Нічого насправді фантастичного в ній немає. Це реальність, і вона вже поруч із нами. Забужко називає цей твір антиутопією й відсилає читача до біблійної притчі, в якій згадуються Каїн та Авель. І хоча твір написаний ще в «докомп’ютерну» добу, він виявляється зараз більш ніж актуальним. Цивілізація поглинає минуле людини й позбавляє її майбутнього, вона стирає будь-які моральні устої, створює нові Правила й перетворює людину на здеморалізовану істоту, не здатну мислити, творити й робити щось самотужки. Усім керує система. Ослухатися її – значить одразу потрапити у м’ясорубку, бути страченим і стертим без жодної згадки. Так, Авель, який закохується в Аду і просто хоче, щоб вони були разом, стає аномальним явищем для цього світу.

У «цивілізованому» світі людина самознищується, стирається пам’ять поколінь, відмирають цінності. Людмила Таран слушно зауважила про цей твір, що «тільки Слово залишається універсальним чинником витворення людини як Божої істоти». Слово стає тим найсильнішим началом, що зможе сполучити минуле з теперішнім, зможе зберегти те, що лишилося, й допоможе врятуватися.

«Інопланетянка» – твір, який Забужко зовсім не випадково подає разом із «Книгою буття…». Це історія про те, як творити вільно, не втрачаючи при цьому відчуття потрібності, немарності справи. Головна героїня Рада відчуває певну дисгармонію, творчий занепад, відповідальність за написане. Вона виповідає свої емоції, думки й прагнення Посланцеві, який прийшов нізвідки і зник так само, як і з’явився. Вона замислюється над категоріями часу й свободи – так само, як Авель, і коли Посланець пропонує їй перейти до «третього виміру» свободи, вона відмовляється, бо не зможе про це написати. Щирість, із якою Рада оповідає йому свої переживання, нагадує розмови Богдана й Авеля. Але тут – інший контекст, інша площина, хоча образи Посланця й Богдана можна трактувати однаково: вони допомагають героям зрозуміти себе й зробити вибір. Це початок нових звершень.